“Розблокувати Муравський шлях!”

Про це зараз знає будь-який школяр: Муравський шлях – це старовинна комунікація, яка проходила від Перекопу (фортеця на Кримському перешийку) до Тули (в окремих джерелах – до міста Лівни) через Лівобережну Україну, орієнтовно – вододілом басейнів річок Дніпро і Дон (тобто, Чорного і Азовського морів), в тому числі – через Олександрівщину. Муравський шлях не є шляхом, тобто – протореною дорогою (навіть ґрунтовкою), в сучасному розумінні цього слова. Це – напрям шириною від кількох десятків метрів (у джерелах ХІХ століття – 30 сажнів, – десь 64 метри) до кількох десятків кілометрів (імовірно, існували різні траси руху уздовж цієї смуги). Користуючись природними та штучними дороговказами, можна було рухатися цим шляхом, і не збитися з дороги.

Муравський шлях позначався на старовинних картах і був неодноразово згаданий у письмових джерелах різних часів. Щодо походження назви шляху – тут є декілька версій: шлях проходив через Мурафу (Харківщина), вів на Моровськ (Чернігівщина), уздовж шляху мешкало багато мурах або рясно росла мурава (спориш). Остання версія визнається в якості основної більшістю дослідників. Ще з кінця ХІХ століття дослідники старовини сперечалися: скільки років Муравському шляху? Професор Харківського університету М.Халанський вважав, що сам топонім «муравський» має давнє коріння. Його опонент, професор Д.Багалій, заперечував: Муравський шлях існував лише з часів Пізнього Середньовіччя, коли запорізькі козаки, Річ Посполита і Московська держава – з одного боку, а також Кримське ханство, Османська імперія, ногайці тощо – з іншої, – вели боротьбу за контроль над комунікацією у вказаному вище напрямі. Досі немає єдиної думки щодо істинного «віку» Муравського шляху. Наприклад, є версії, що на Муравський шлях виходили в походах проти половців київські князі Володимир Мономах і Святополк Ізяславич у 1111 році, сіверський князь Ігор Святославич у 1185 році, а також у поході на річку Калку богатирі під проводом Альоши Поповича у 1223 році.

На Муравському шляху були природні та штучні дороговкази, які унеможливлювали блукання подорожніх, і вони не звертали зі шляху. Це, насамперед, міг бути спориш. Далі – річки. Це міф, що наші місця були Диким полем. Їх добре знали козаки, чумаки, татари, солдати армій Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії. Для військових річки були одним з основних дороговказів у наших місцях. І не лише дороговказів. Їх треба було знати і для банального виживання: шлях не мав проходити через широке русло річок, щоби не форсувати їх у разі наступу або відступу (а от через броди і перелази – так, і їх військові добре знали), але поруч мали бути витоки і колодязі (відпочити подорожнім, напитися самим і напоїти коней). Так, у наших місцях траса Муравського шляху перетинає річки Вовча та Самара в їх верхній течії. Ще один дороговказ – рельєф місцевості (пагорби, могили, кургани, балки, низовини). Основний такий орієнтир – вододіл Дніпра і Дону. Зірки, за якими наші пращури орієнтувалися на Муравському шляху не гірше за справдешніх морських вовків. З рукотворних дороговказів нам слід вказати на кам’яних баб, інші статуї та споруди (мечеті, церкви, дозорні пункти тощо).

У другій половині XVII століття в Російській державі вийшла «Книга Великому Кресленню». «Велике креслення» – це карта Російської держави, яка до наших днів не збереглася, але відомий її опис – вищеназвана «Книга». Там є такий запис щодо «нашої» ділянки Муравського шляху: «А на річці… на Тернівці стоїть людина кам’яна, а у неї кладуть з Білгорода станичники доїзні пам’яті, а інші пам’яті кладуть… на Самарі у дво дівок кам’яних; а від кам’яної людини до Самари верст з 30. А від Самарі до Вовчих Вод верст з 20; а Вовчі Води впали в Самарь. А нижче Вовчих Вод впала в Самарьрічка Бик, від Вовчих Вод верст з 10… А між Вовчими Водами і Биком мечеть татарська камяна… А вверх по Бику дорога Муравська» (редакція 1950 року, с. 64-65).

Річка Тернівка починається в районі сучасного селища Близнюки, де і мав проходити Муравський шлях. Річка Самарь – це Самара, на березі якої знаходиться селище Олександрівка. Окремі дослідники вважають, що згадані вище Вовчі Води – це сучасна річка Вовча. Однак це дуже спірне твердження. Річка Вовча впадає у річку Самара не вище річки Бик, а нижче, і не верст за 10, а набагато далі. Гідронім «Вовчі Води» міг позначати як місця, де водилися вовки, так, наприклад, і воду, не придатну для пиття. У самій «Книзі Великому Кресленню» таких назв немало – і в різних куточках Московської держави та поза її межами, то ж це може бути і як відома нам річка Вовча, і будь-яка інша річка. «Книга…» вказує, що потрібні нам Вовчі Води протікають на місці сучасних річок Водяна і Гнилуша. Вода у річці Гнилуша дійсно із гнилуватим присмаком і вважалася не придатною для пиття. І між цими річками уздовж траси Муравського шляху верст з 10. У документі «Пояснювальна записка до спорудження Рудниково-Лозівської залізниці», датованому 1902 роком, Вовчою називається річка, яка впадає в річку Самара, і за описом – це річка Водяна. Із озиранням на «Книгу Великому Кресленню» можна зрозуміти, що це – не описка автора проекту залізниці. Отже, Вовчими Водами (Вовчою) дійсно могла називатися сучасна річка Водяна у XVII столітті. Або Водяна із «сестрою» своєю Гнилушею – у сукупності. Що ж до мечеті татарської – остання знаходиться на Вовчих Водах, які є сучасною річкою Вовчою. Саме вона позначена, наприклад, на карті Брюса – Менгдена (видана Тессингом у 1699 році).

Після зникнення «загрози з Криму», – у ХІХ столітті, – Муравський шлях використовувався як «чумацька дорога». Внаслідок масового розорювання степу і самозахопленням земель (переважно селянами) наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, Муравський шлях швидко звузився до 2,5-3 сажнів (приблизно 5-6 м) і перетворився на периферійну ґрунтову дорогу, де місцями не могли розминутися один з одним два вози (випуски газети «Южный край», № 4560 від 11.04.1894, с. 2 і № 7830 від 25.08.1903, с. 4). Але уздовж загального напряму Муравського шляху в ХІХ – ХХ століттях виникали і нові шляхи сполучення: велика чумацька Харківська дорога, велика чумацька дорога в Харківську та Великоросійські губернії, Кримський путівець. Ці дороги називалися «чумацькими» через так званий «чумацький спосіб перевезення вантажів» – волами, який використовували у більш ранні періоди чумаки. До появи перших залізниць на Донбасі вугілля звідси возили до Катеринослава (сучасний Дніпро), Єлизаветграду (сучасний Кропивницький), Харкова, Маріуполя тощо саме в «чумацький спосіб». Швидкість такої доставки не була високою, – лише 25 верст на добу, – і дорогою, – в рази більшою, ніж залізницями (спочатку – втричі дорожчою, а потім залізничні тарифи систематично знижувалися). На початку ХХ століття згадується «велика проїжджа дорога Гришине – Єлець – Новосіль», якою від села Гришине до села Олександрівка можна було потрапити як через село Добропілля, так і через село Криворіжжя. Саме ці дороги використовувалися Червоною армією і Вермахтом для маневрів у січні-лютому 1942 року і лютому 1943 року. Також заслуговують уваги асфальтована дорога Т-0515 Олександрівка – Константинополь і занедбана залізниця Покровськ – Дубове.

Сам по собі, Муравський шлях є об’єктом нашої історичної спадщини, може бути використаним і має використовуватися в туристичних цілях. Однак в якості туристичного коридору він зараз, на жаль, не використовується. Більш того: штучне «блокування Муравського шляху» на півночі колишнього Олександрівського району в плані позбавлення напрямів Олександрівка – Лозова і Олександрівка – Барвінкове рейсового пасажирського автобусного і залізничного сполучення, на нашу думку, гальмує не лише туристичні ініціативи, але й соціально-економічний розвиток субрегіону в цілому. Автобуси Донецьк – Лозова через Красноармійськ (Покровськ), Олександрівку не ходять з 2012 року, Покровськ – Барвінкове – з 2019 року. Об’їзд рейсовими автобусами із Олександрівки в Лозову через Добровілля із пересадкою в останньому селі до уваги не беремо, оскільки це а) «гак» у десятки кілометрів (відносно «Муравського шляху»), і б) цей маршрут вкрай незручно використовувати людям, що не проживають уздовж автодороги Краматорськ – Верхня Самара. Через «гак» у понад сотню кілометрів не беремо до уваги і варіант поїздки із Добропілля чи Олександрівки в Лозову через Краматорськ. Приміського пасажирського сполучення залізницею Покровськ – Дубове немає з 2009 року, а з 2017 року перегін Дубове – Легендарна взагалі закритий для руху поїздів. Автобуси Покровськ – Лозова (або Барвінкове) і поїзди Покровськ – Дубове через Олександрівку – це насамперед надійний зв’язок між сусідніми регіонами, – Донеччиною і Харківщиною, і дані пасажирські сполучення просто мають існувати. Якщо ж дивитися на окреслену «ізольованість» не лише як на проблему зв’язків окремих регіонів, але й як на питання територіальної цілісності країни (особливо – у світлі подій останніх 6,5 років), картина виходить вельми сумна…

Місія «розблокування Муравського шляху» є шляхетною, і має об’єднати у спільній боротьбі відповідні міста й об’єднані територіальні громади, райради та облдержадміністрації, структурні підрозділи «Укрзалізниці», вищі й центральні органи влади України. Адже без рейсового, особливо – залізничного транспорту, регіони фактично опиняються у взаємному технічному відокремленні. Якщо ж буде відновлено курсування поїздів пасажирського сполучення між станціями Покровськ і Дубове через станцію Легендарна, то напевно, що такий поїзд потребує власної назви, – «Муравський шлях». Про всяк випадок, – для туристів. Але то є лише власною думкою автора…

Будь ласка, поширте цю публікацію. Дякуємо!

Залишити відповідь