Малоільшевська + Шевченко + Сіль + Зовна

[pabel]

Станція МАЛОІЛЬШЕВСЬКА виникла в 1922 році як пост 29-ї версти. З 1923 року тут зупиняються поїзди пасажирського сполучення. Сучасну назву роздільний пункт отримав у 1926 році. Через Малоільшевську пасажирська станція Бахмут теоретично має залізничний вихід на станцію Ступки, а звідти відходять тепловозні гілки на станцію Краматорськ через Часів Яр і станцію Деконська. За сприятливого збігу обставин, усі потяги пасажирського сполучення з Бахмута на Краматорськ, Попасну можна було би перенести зі станції Артемівськ-І (Бахмут-І), розташування якої в місті було вкрай незручне для пасажирів, на головний залізничний вокзал міста Бахмут. Втім, в 2007 році дизель-потяги Краматорськ – Артемівськ-І – Попасна скасовані, а до 2012 року дільниця колії від Деконської до станції Попасна демонтована.

Станція ШЕВЧЕНКО відома з 1913 року як пост 25-ї версти на Микитівській гілці приватної Північно-Донецької залізниці, по якому примикала солевозна гілка (1,1 версти) приватного користування Франко-Російського товариства (в перші роки радянської влади – рудник ім. Володарського). Крім того, від даного посту відходила гілка загального користування до посту 45-ї версти, що знаходився на перегоні Ступки – Кудрявка лінії Краматорська – Попасна казенних Південних залізниць (сучасний закритий з.п. 49 км). В 1914 році по посту 25-ї версти робив зупинку товаро-пасажирський поїзд № 11/12 Лиман – Микитівка, призначений у щоденному курсуванні для покращення сполучення міста Бахмут із Луганськом і Слов'янськом.

Сучасну назву пост отримав у 1926 році: поряд був солерудник ім. Шевченка, який отримав ім'я Кобзаря в 1923 році (до того – Харламівський рудник), і його колії примикали до сусідніх станцій Сіль і Кудрявка (напрям Ступки – Деконська). В 30-х роках пост Шевченко отримав статус станції. Станція Шевченко відправляла вагони із сіллю до сусідньої станції Сіль, де формувалися «соляні» маршрути.

Після Другої Світової війни в результаті будівництва автомобільних доріг загальносоюзного значення, залізнична станція Шевченко опинилася неподалік від розв'язки із дорогою Харків – Ростов, що і тоді використовувалося, і зараз використовується подорожніми для пересадки з автобусів на приміські поїзди. На початку ХХІ століття, у зв'язку із майбутнім закриттям протяжної дільниці залізниці Попасна – Деконська, від станції Шевченко побудували залізничну колію до станції Кудрявка. Ну, як залізничну колію: зв'язку довжиною і кілька десятків метрів...

З початку 2023 року у зв'язку зі збройної агресією Російської Федерації проти України станція Шевченко знаходиться безпосередньо в зоні бойових дій. З лютого 2023 року станція з околицями окупована противником, але гучно там буде ще довго...

Станція СІЛЬ відкрита в 1913 році разом із Микитівською гілкою. Основне призначення станції – прийом солі з навколишніх рудників, формування поїздів, навантажених сіллю, відповідного напряму і призначення, а також подача порожніх вагонів на рудники. В напрямі рудників тут було відкрито залізничні гілки Північно-Донецької залізниці загального користування: Сіль – Бахсіль (скорочено «Бахмутська сіль», не плутати із промисловою станцією Бахмутська Сіль поряд зі станцією Бахмут-І, колії якої примикають до станції Ступки) із колією до рудника № 2 – 3 версти; Сіль – Харламівка із колією до Харламівського рудника – 5 верст; Сіль – Нова Величко із колією до Брянцівського рудника – 5 верст, яка мала прямий вихід на станцію Деконська напряму Краматорська – Попасна казенних Південних залізниць. Призначення такого «виходу» – відволікання Бахмутської солі від останнього напряму та її переорієнтування на приватну Північно-Донецьку залізницю. По завершенні Української Революції, встановленні радянської диктатури та націоналізації Північно-Донецької залізниці пряма потреба в такому «виході» відпала, і частину перегону Нова Величко – Деконська в 20-х роках ХХ століття демонтували. Втім, назва станції Сіль і на сьогодні відповідає основному призначенню роздільного пункту.

Станом на осінь 1913 року, по станції Сіль робили зупинку швидкі поїзди № 1/2 Харків – Ростов, пасажирські поїзди № 9/10 Харків – Микитівка, а з 1914 року було призначено додаткові товаро-пасажирські поїзди № 11/12 Лиман – Микитівка, - з вагонами І, ІІ і ІІІ класу. Станом на 1917 рік, замість пасажирських поїздів № 9/10 було призначено швидкі поїзди № 5/6 у сполученні Льгов – Микитівка з вагонами безпересадочного сполучення І/ІІ класу до Новоросійська, Туапсе, Мінеральних Вод, Кисловодська, Тифлиса (Тбілісі) через Ростов, а також Петрограда через Харків, Бєлгород. Якщо до революції основний пасажирський хід Петроград – Донбас – Кавказ проходив через Лозову, Слов'янськ – Микитівку, то в роки радянської влади намітилася тенденція переведення поїздів пасажирського сполучення на хід через Бахмут – Микитівку.

Проектом, розробленим у правлінні Північно-Донецької залізниці в 1916 році, передбачалося будівництво залізниці Сіль – Ростов через район сучасного міста Дебальцеве. Призначення даної проектованої залізничної дільниці – розв'язання проблем із пропускною здатністю дільниць Катерининської залізниці на відтинку Ростов – Микитівка, а також – із перероблювальною здатністю вузлів Іловайськ, Горлівка, Микитівка при переорієнтуванні Кавказької нафти з Катерининської та Південних залізниць – на Північно-Донецьку. Втім, перспективним планом залізничного будівництва 1916 року будівництво цієї залізниці не передбачалося, і в ранні радянські часи Кавказька нафта в центральні райони СРСР йшла ходом Горлівка – Дебальцеве – Попасна – Куп'янськ.

Селище міського типу Сіль, яке обслуговувалося вказаною станцією, було приєднано до міста Соледар, яке підпорядковувалося Артемівській міськраді, у 1999 році. Соціально-економічний розвиток міста забезпечують соляна промисловість (ДП «Артемсіль»), Білокам'янський вогнетривкий завод, а також комбінат будівельних деталей та сумішей «KNAUF», який було засновано в 2006 році. Крім того, в місті діє розсадник «Ялинка» – єдиний в Україні, який вирощує блакитні та сріблясті ялини. Під'їзні колії соляних шахт та інших промислових підприємств міста Соледар примикають до станцій Деконська і Сіль, а остання станція в 2007-2022 роках була єдиним пасажирським вокзалом означеного міста.

Розпочиналася історія Соледара в останній чверті XVII століття із солевидобутку; першим селом в межах сучасного міста була Брянцівка, яку заснували слобідські козаки. В 1878 році було відкрито дільницю приватної Донецької кам'яновугільної залізниці Попасна – Краматорська, на якій було зведено станцію Деконська. Окрім солі, станція відправляла флюси, залізну руду, будматеріали, хліб тощо. В 1889 році в межах міста було засновано німецьку колонію Деконська. Ці та інші навколишні села, а також робітничі селища солекопалень та інших підприємств в околиці й утворили місто Соледар. У 1926-1991 роках місто Соледар носило ім'я німецького революціонера Карла Лібкнехта. Статус міста населений пункт отримав у 1965 році.

Найвідомішим підприємством Соледара є ДП «Артемсіль», яке регулярно влаштовувало для туристів організовані екскурсії у діючу соляну шахту. Поклади солі в Україні від району міст Бахмут і Соледар простягаються на північний захід, в напрямі Полтави, Києва і річки Дніпро. Однак якщо на Донбасі в районі Бахмута глибина розробок на сьогодні складає приблизно 300 м, то ближче до річки Дніпро сіль залягає на глибині понад 600 м, що ускладнює там її розробку (через підвищений гірничий тиск) і зумовлює внесення в технологію солевидобутку певних коректив. Сіль в районі Бахмута розробляється в комбайновий спосіб, по завершенні виймання солі під землею утворюються порожнини – камери, висота яких сягає 30 м, довжина – 100 м. В підземних виробках соляної шахти завжди прохолодно. В таких камерах літали на повітряній кулі, грали в футбол, давали музичні концерти. Перший концерт «Соляна симфонія» на глибині 288 м відбувся у 2004 році. Постійна температура повітря під землею, а також форма стінок камер, яка утворилася по вийманні солі виконавчим органом комбайна, створюють неповторну акустику і атмосферу таких концертів. Крім того, в підземних виробках соляної шахти діяв спелеосанаторій «Соляний», де проходили лікування пацієнти із хворобами органів дихання. Шахта, де проводилися екскурсійні та інші заходи, була прикрашена різними об'ємними фігурами із солі: володаря підземного царства, пальми тощо.

Станом на осінь 2022 року, лінія фронту, що виникла внаслідок повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, підійшла впритул до Соледара; бої точилися безпосередньо в місті. Наприкінці січня 2022 року Збройні Сили України відступили за межі Соледара. Місто, соляні шахти та інша транспортна, промислова та цивільна інфраструктура методично знищувалися російськими військовими. Зараз це місто фактично не вснує. Іноді хочеться запитати: а чи люди взагалі ті, хто зруйнував це місто?

Станція ЗОВНА обслуговує село Переїзне Бахмутського району, яке позначено ще на картах початку ХІХ століття. Саме тут у маєтку Приємна Долина в 1855 році народився російський письменник, майстер психологічної прози Всеволод Гаршин, також відомий як автор казки про жабку-мандрівницю, яку без зайвих докорів сумління в радянські часи представляли як народну. Кажуть, що казка ця виникла в результаті тривалих спостережень письменника за тамтешньою природою. Цей факт давно взятий на озброєння донецькими фанатами автостопу, які вважають даний персонаж – першим (нехай і казковим) автостопщиком у світі. По завершенні війни буде бажано спорудити пам'ятник жабці-мандрівниці по станції Зовна. Для залучення туристів...

Станція Зовна виникла в 1916 році як роз'їзд № 9 на Микитівській гілці Північно-Донецької залізниці, який до 1927 року не мав пасажирського сполучення. Свою сучасну назву роз'їзд отримав у тому ж 1927 році, - тоді ж він був відкритий для сполучення трудових і приміських поїздів. Можливо, назва «Зовна» виникла внаслідок невірної вимови залізничним начальством назви сусіднього села Завнівка. Останнє село має власну пасажирську зупинку з 50-х років ХХ століття. Роздільний пункт Зовна неодноразово переводився із категорії роз'їздів у категорію станції, зупинного пункту. В перші роки радянської влади по роз'їзді відправляли пісок, який видобували неподалік від згаданого вище села Званівка. В 30-х роках від станції було прокладено під'їзну колію до піщаних кар'єрів загальною протяжністю 4,5 км.

Станом на 2022-2023 роки лінійна станція Зовна Донецької залізниці знаходиться на лінії вогню; в 2023 році лінія зіткнення Збройних Сил України та орди московських загарбників підійшла впритул до станції Зовна...