Закрита станція Вітерець

[pabel]

Закрита станція ВІТЕРЕЦЬ – звідки дме вітерець?
В 60-ті роки минулого століття прокотилася хвиля «поетичних» і «мальовничих» назв знову відкритих роздільних пунктів Донецької залізниці. Ці назви прямим чином не були пов'язані із географією територій, де виникли роздільні пункти, і могли бути присвячені будь чому, окрім населених пунктів, балок і ярів, курганів: природі, астрономії, людським взаємовідносинам, і навіть «пісням про Чапаєва». Така методика присвоєння назв географічним об'єктам (а залізничні станції теж є географічними об'єктами) йшла врозріз із традиційним баченням правил присвоєння найменувань знову відкритим станціям залізниць, яке існувало ще з часів Російської імперії.
Класичним прикладом застосування цього методу є присвоєння назв станціям і роз'їздам напряму Дубове – Добропілля – Мерцалове, який будувався у другій половині 50-х – середині 60-х років. Чого лише варті назви станцій Вітерець, Легендарна, Облачний (тобто, «хмарний»), Дружна, Лунна (тобто, «місячна»), Економічна. Над походженням назв цього напряму буде ламати голову ще не одне покоління краєзнавців, шукати «сліди» в приватній переписці, легендах і переказах. Адже дати раціональне пояснення речам ірраціональним, які колись чомусь прийшли в голову залізничному керівництву, - практично неможливо. Сучасна закрита станція Вітерець, що на закритій для руху потягів дільниці Дубове – Легендарна, згідно із проектом називалася «роз'їзд № 1». Саме вона була першим роз'їздом, якщо їхати від станції Дубове в напрямі станції Мерцалове. На початку 60-х років постало завдання надати роз'їздам напряму власні назви, і від всіх зацікавлених структур на адресу Донецької залізниці посипалися клопотання. Треба сказати, що ці клопотання не були позбавлені сенсу, адже пропонувалося присвоїти станціям назви населених пунктів, колгоспів і радгоспів, - крупних промислових підприємств, врешті-решт.
Так, Красноармійська районна рада клопотала про найменування «станції, що в 13 км від станції Дубове» Єлизаветівкою, яка була найближчим до полустанку населеним пунктом. В 1961-1965 роках Красноармійський район із центром у місті Красноармійське (Покровськ) простягався з півдня на північ від верхньої течії річки Вовча – до адміністративної межі Харківської області, - тобто, був укрупнений на рівні колгоспно-радгоспного управління. Однак була невеличка проблема: Єлизаветівка, як і Красноармійське, знаходилася на території Донеччини, а Вітерець – на території Харківщини. Можливо з цієї причини, можливо з іншої, - але ідея не пройшла. Походження назви «Вітерець», яку врешті-решт присвоїли даному роздільному пункту, можна пояснити таким чином. Станція знаходилася на вододілі басейнів річок Дніпро і Дон, - тобто, на пагорбі. Саме на вершинах пагорбів спостерігаються найсильніші вітри, і тому природні умови опосередковано могли відбитися на назві роздільного пункту. Документальних свідчень даного обґрунтування виявити не вдалося, і скоріше за все, назва присвоювалася залізничним начальством безпосередньо на місці, - тобто, на станції.
Станція Вітерець мала зручне географічне становище, і справа не лише в розташуванні на межі Донеччини і Харківщини. В зоні тяжіння до роз'їзду (на півночному заході Донеччини – півдні Харківщини) було розвідано поклади вугілля, більш відомі як «Новобахметьєвська вугільна дільниця» (балансові запаси – 450 млн. т). Дільниця успадкувала назву від села Новобахметьєве, що в 6 км від полустанку, в минулому – німецької колонії. Німці здавна вели розвинене господарство, будували добротні будинки. Саме цей факт і зумовив розташування у Новобахметьєвому бази геологів після Другої Світової війни, - там збереглися остови добротних будинків. Крім того, на півночі Олександрівщини відносно нещодавно розвідали потужні запаси цегляної сировини. Вугілля і цегляна сировина могли би бути потенційними вантажами станції Вітерець, якби залізничному керівництву із мовчазної згоди державної та регіональної влади не прийшла в яйцеподібну частину тулубу ідея знецінити напрям Дубове – Мерцалове на початку ХХІ століття.
«Німецька» історія околиць станції Вітерець почалася у 80-х роках ХІХ століття, коли «з легкої руки» царського уряду німці почали скуповувати землі в цих місцях та засновувати власні населені пункти – колонії. Так, село Єлизаветівка вважається колишньою німецькою колонією Елізабетталь, заснованою німцями-католиками в 1889 році. Однак слід мати на увазі, що на плані генерального межування першої половини ХІХ століття на місці сучасної Єлизаветівки вказаний безіменний хутір, то ж пов'язувати виникнення села із німецькою колонізацією – велика помилка. На колонізованих землях в 1888 році німці-меноніти, лютерани, баптисти заснували колонію Беззаботівка. Із німецькою колонізацією пов'язана історія сіл Запаро-Мар'ївка (Запарівка, Запорівське, Кринички, Шилівка, Погонівка), Новобахметьєве (Ней-Бахметьєве, Ней-Бах, Іванівська), Самойлівка, Самарське, Шостаківка. Однак не слід ототожнювати факт заснування німецької колонії із заснуванням села, - в багатьох випадках, як і в історії з Єлизаветівкою, на момент початку німецької колонізації на місці їхнього компактного розселення були вже інші поселення.
Німецькою колонією є й сучасне село Новобахметьєве (Ней-Бахметьєвка, Ней-Бах, Іванівська). Колонію тут була засновано в 1892 році німцями-лютеранами. Колись на півночі сучасної Олександрівщини були великі маєтки Бахметьєва, Фідлера тощо. У відповідний період ці дворянські землі були віддані в заставу в банк і продані німецьким колоністам, переважно – за заниженою ціною, по 70-95 крб. за десятину. Так, колоністи, які заснували Ней-Бахметьєвку, придбали 3236 десятини землі за 70 крб. за десятину (земля заставлялася по 43 крб. за десятину). Неподалік німецькі колоністи придбали землі поблизу сіл Лощина (Новоолександрівка) і Софіївка за 77 крб. і 90 крб. за десятину, відповідно. Такий перебіг подій часто викликав незадоволення місцевих селян.
Новобахметьєве знаходилося на дорозі з Петрівки-Другої на станцію Гаврилівка Курсько-Харково-Севастопольської залізниці. Цією дорогою і в дореволюційні, і в радянські часи йшли підводи із зерном. Зважаючи на те, що існування німецьких поселень було немислимим без роботи млинів, колонія знаходилася в достатньо вигідному становищі завдяки своєму географічному розташуванню. Завдяки «трафікові» зернохлібу, у млина практично завжди були замовлення. Навіть у післявоєнні злиденні 20-ті роки в малесенькому Ново-Бахметьєвому були млин, кузня і... курси лікнепу. У 30-х роках тут діяла школа. Млини також існували у сусідніх Єлизаветівці, Запаро-Мар'ївці, Дмитро-Дар'ївці. Після Другої Світової війни, у 50-ті роки уздовж «розораної» мінами цієї дороги посадили тополю, захистивши шлях від пилових бурь, а до 70-х років її частково заасфальтували (за виключенням ділянки, яка проходила через адміністративну межу Донеччини і Харківщини). Слід зазначити, що на даному шляху в 1957 році Шестаківська автоколона організувала автобусне сполучення на маршруті Олександрівка – станція Гаврилівка. Автобус ходив по суботах, неділях, понеділках, з Олександрівки автобус відправлявся о 11:30, з Гаврилівки – о 14:00.
В 3-10 км від закритої станції Вітерець є безліч мальовничих кутків і заповідних урочищ, що може сприяти розвитку «зеленого туризму» та розробці туристичних маршрутів із залученням колишньої станції. У середині 90-х років керівництво Олександрівського району починає формувати заповідний фонд, до якого входять урочища з унікальним рельєфом, а також рідкісною рослинністю. Урочище «Широкий ліс» (34,9 га) представляє відновлений штучною посадкою ясеня байрачний лісовий масив у балці системи Сухого Торця. Урочище «Довгий ліс» (17,6 га) є масив байрачного лісу в балці системи Сухого Торця, обрамлений степовими ділянками. Обидва ліси знаходяться за 2-3 км на схід від сільради Новоолександрівки, що за кілометр південніше від Єлизаветівки. Ліси тягнуться далі на схід до Варварівки. На північний схід від Зеленого знаходиться ботанічний заказник «Козанок» (38 га) – смуга незайманої рослинності в балці з крутими схилами, що обрисами нагадує казанок. На південний захід від Зеленого – заказник «Колодезне» (30,8 га), а далі – заказник «Кохане» (37 га) у балці річки Самари, де за переказами любили відпочивати закохані. У районі села Зелене також знаходиться урочище «Зелене поле» (30,5 га) – вузька смуга незайманої рослинності по неглибокій балці (землекористувач – СТОВ «Лощанське»). Поблизу села Новопригоже є урочище «Балка Зелена» (44 га), де є фрагмент незайманої рослинності в системі балок і ярів струмка Зеленого, притоки річки Самара. На захід від села Софіївка в районі Олександрівки знаходиться ботанічний заказник «Верхнесамарський» (168,3 га) – схили водосховища рибгоспу з бугристим рівним рівнем рельєфом по правому березі річки Самара.
Ми зараз говоримо про перспективи розвитку туризму в близьких і далеких околицях закритої станції Вітерець. Можна додати й те, що приблизно там, де зараз проходить занедбана залізниця, колись проходив Муравський шлях. Це така собі протодорога, яка існувала ще в часи Середньовіччя. Тут думки істориків і краєзнавців розділяються: одні кажуть, що він існував щонайменше з часів Київської Русі, а інші – лише з часів Пізнього Середньовіччя. Шлях проходив від Перекопу на північ степовою і лісостеповою ділянками орієнтовно – вододілом басейнів Дніпра і Дона. Представляв собою широку смугу (до 60-65 метрів) низькорослої рослинності (мурава – спориш, за однією з версій саме вона надала назву шляхові) серед високорослої степової. Він вважався небезпечним з точки зору нападів кочових народів Криму і Приазов'я на Москву і Велике князівство Литовське. В першій половині XVI століття польський король Сигізмунд І, який розповсюджував свій вплив на Велике князівство Литовське на умовах Кревської унії, уклав угоду із козацьким ватажком Остафієм Дашкевичем. За умовами угоди, король визнавав факт існування козацтва на українських землях, які офіційна влада не могла контролювати. Взамін козаки мали охороняти небезпечні ділянки прикордонних територій Великого князівства Литовського, зокрема – між Самарою і Міусом (Кальміусом).
Після зникнення «загрози з Криму», - у ХІХ столітті, - Муравський шлях використовувався як «чумацька дорога». Внаслідок масового розорювання степу і самозахопленням земель (переважно селянами) наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, Муравський шлях швидко звузився до 2,5-3 сажнів (приблизно 5-6 м) і перетворився на периферійну ґрунтову дорогу, де місцями не могли розминутися один з одним два вози. Але уздовж загального напряму Муравського шляху в ХІХ – ХХ століттях виникали і нові шляхи сполучення: велика чумацька Харківська дорога, велика чумацька дорога в Харківську та Великоросійські губернії, Кримський путівець. Ці дороги називалися «чумацькими» через так званий «чумацький спосіб перевезення вантажів» - волами, який використовували у більш ранні періоди чумаки. До появи перших залізниць на Донбасі вугілля звідси возили до Катеринослава (сучасний Дніпро), Єлизаветграду (сучасний Кропивницький), Харкова, Маріуполя тощо саме в «чумацький спосіб». Швидкість такої доставки не була високою, - лише 25 верст на добу, - і дорогою, - в рази більшою, ніж залізницями (спочатку – втричі дорожчою, а потім залізничні тарифи систематично знижувалися). На початку ХХ століття згадується «велика проїжджа дорога Гришине – Єлець – Новосіль», якою від села Гришине до села Олександрівка можна було потрапити як через село Добропілля, так і через село Криворіжжя. Саме ці дороги використовувалися Червоною армією і Вермахтом для маневрів у січні-лютому 1942 року і лютому 1943 року. Також заслуговують уваги асфальтована дорога Т-0515 Олександрівка – Константинополь, і звісно ж – занедбана залізниця Покровськ – Дубове.
То ж, перспективи у станції, на випадок її відновлення, є. Але як різко вони контрастують із реальністю та розрухою на колишній станції. В 2007-2009 роках на напрямі Красноармійськ (Покровськ) – Дубове було закрито пасажирське сполучення, офіційні причини – через недостатній пасажиропотік та наслідки світової економічної кризи 2008 року. Однак ніхто не буде заперечувати той факт, що з 1960 року, - з моменту відкриття напряму для вантажного і пасажирського сполучення, - колія на ньому капітально не ремонтувалася. У що колія перетворилася в 2009 році – нескладно собі уявити. Управління Донецької залізниці почало готувати документи на демонтаж колії на напрямі Дубове – Золоті Пруди, у зв'язку із чим було звернення до Олександрівської райради, яке не отримало подальший хід через бюрократичні причини. Однак місцеві «мисливці за металом» почали випереджувати Донецьку залізницю та самотужки розбирати колію в кількох місцях. Стан із несанкціонованим втручанням в конструкцію верхньої технічної будови колії був таким, що в 2017 році Донецька залізниця вирішила не ремонтувати колію на проблемному перегоні Дубове – Легендарна, а закрити його. Як назвати такі дії нашого керівництва безпосередньо перед нападом Росії на Україну в 2014 році та в розпал гібридного протистояння – напишіть у коментарях. І як на це реагувати...