Бельгійський + Сазонове

[pabel]

Будівництво так званої «Сазоновської гілки», тобто під'їзної колії Чунишине – Сазонове, було розпочато в 1915 році. Роз'їзд Бельгійський, що на даній під'їзній гілці, було відкрито для тимчасового товарного руху наприкінці 1916 року циркуляром Головного Штабу № 170. Постійний рух залізницею Чунишине – Сазонове було відкрито для вантажних операцій у грудні 1917 року.

Тоді станція мала 6 колій, дві з яких – тупикові. Були побудовані крита і відкрита това  рні платформи, пакгауз, а в одному з тупиків розміщувалися орендовані ділянки під склади вантажів. В майбутньому передбачалося тут розмістити вагонні ваги. Оскільки роздільний пункт розташовувався на під'їзній гілці загального користування, тут передбачалася пасажирська будівля і дві пасажирські платформи. Походження назви станції не криє в собі ніяких таємниць і загадок: з 1912 року тут було відкрито рудник англо-франко-бельгійського анонімного товариства Гришинських копалень, голова правління – французький підданий М.І.Каттавоз. В радянські часи це підприємство стало рудником № 5 Гришинського куща, а пізніше – Шевченківським рудником і шахтою ім.Т.Шевченко.

Не дивлячись на те, що пасажирське сполучення даною під'їзною колією передбачалося із самого початку її функціонування, у зв'язку зі зміною системи господарства в країні пасажирські склади тут пішли лише після Другої Світової війни. Пасажирське сполучення тривало недовго, і пасажиропотік був невеликим: у 1964 році станція Бельгійський, згідно із офіційними статистичними звітами Ясинуватського відділення Донецької залізниці, відправила 21 пасажира. Із самого селища шахти ім.Т.Шевченка до Бельгійського тоді ходили пасажирські вагонетки по шахтній вузькоколійці.

Проте, вантажообіг станції був досить великим, і це в першу чергу пов'язано із роботою шахти ім.Т.Шевченко. Саму шахту ще в 20-х роках було визнано нерентабельною, втім підприємство пережило епоху індустріалізації, воєнне лихоліття, розквіт 50-х – 60-х років, і закрилося лише після повного вичерпання запасів вугільного родовища в 1990 році. То ж, головним вантажем станції було вугілля. В 1923-24 господарчому році станція відправила 23,0 тис. т, в 1924-25 році – 37,8 тис. т, в 1925-26 році – 65,7 тис. т вугілля марки Г. Приблизно 70 % вугілля споживали залізниці СРСР. Станом на середину 20-х років минулого століття, від станції Бельгійський щоденно курсував вантажний потяг до станції Гришине без перепричіплення вагонів по Чунишиному. Вагова норма паровоза цього потягу використовувалася повністю. Від Гришиного в напрямі Селидівки потяг курсував лише двічі-тричі на тиждень.

В 1934 році станція Бельгійський відправила 158 тис. т, а прийняла 5,8 тис. т різноманітних вантажів. Навіть в 1945 році, коли господарство ще не було повністю відновлено після завершенні бойових дій у Донбасі, станція Бельгійський перевиконувала план навантаження, у серпні – на 130-140 %.

Після закриття шахти ім.Т.Шевченко, на території станції продовжував працювати асфальтобетонний завод, і залізницею туди возили бітум. Але у 2002 році гілку було остаточно закрито і демонтовано (включаючи колійний розвиток станції Бельгійський), хоча згаданий вище завод продовжував працювати до 2006 року.

В 1912 році англо-франко-бельгійське акціонерне (анонімне) товариство Гришинських копалень викупило у В.Н.Файнштейна шахту НОД № 4 і заклало поруч більш сучасну шахту № 19. Шахта вийшла на пласт f1 «Лисогорівський». Керуючим на шахтах нового рудника, що закладався, залишився М.Каттавоз. Видобувна здатність рудника, станом на 1913 рік, була встановлена на позначці 2,0 млн. пудів, на 1914 рік – 3,0 млн. пудів вугілля на рік. У 1913 році шахта М.Каттавоза видала на-гора 1,309 млн. пудів вугілля при 108 працівниках. Було розпочато будівництво шахтного селища.

У 1914 році на Гришинській копальні (2 шахти, 176 робітників) анонімного товариства було видобуто 1,385 млн. пудів вугілля при видобувній здатності 2,5 млн. пудів на рік. На руднику були зроблені наступні технічні удосконалення: «а) обладнана електрична станція потужністю 200 кінських сил; б) проведена повна електрифікація підземних двигунів; в) закінчувалося проходження нової шахти № 5-й на глибину до 55-60 сажнів; г) проводилася прокладка водопровідних труб для постачання селища питною водою».

У 1915 році Гришинський рудник анонімного товариства (2 шахти, 429 робітників) видав 2,44 млн. пудів вугілля при видобувної здатності 5 млн. пудів на рік. Доречі, в 1915 році на останньому руднику перше вугілля дала шахта № 19. Згідно зі статистикою Ради З'їзду гірничопромисловців півдня Росії за 1916 рік, на руднику анонімного товариства Гришинських копалень (М.Каттавоз) з видобувною здатністю 10 млн. пудів на рік планували добути в 1917 році 8 млн. пудів вугілля. Не дивлячись на досить велику продуктивність, на руднику, станом на 1918 рік, застосовувалися дерев'яні вагонетки зі зйомним кузовом.

Причиною зростання планової виробничої потужності рудника англо-франко-бельгійського анонімного товариства Гришинських копалень є будівництво в 1914-1917 роках залізниці Рутченкове – Гришине і гілки Чунишине – Сазонове. Перша була введена в експлуатацію в січні 1917 року, остання – в грудні того ж року. Роз'їзд Бельгійський знаходився на гілці Чунишине – Сазонове і повинен був обслуговувати шахти англо-франко-бельгійського анонімного товариства Гришинських копалень...

Безпосередньо перед революцією і громадянською війною шахту № 19 викупили гірничопромисловці Барський і... згідно з офіційною історії шахти ім.Шевченко – Миткевич. Дореволюційних джерел із зазначеними прізвищами підняти не вдалося, - тільки радянські. У перші роки радянської влади Барського так і називали. А ось Миткевич іменується і Мяшкевичем, і навіть Майневичем. У 1917 році була запущена в експлуатацію шахта № 20. Довгий час шахту ім.Т.Шевченка називали шахтою № 19-20. Подальша історія з біфуркаційних процесами в регіоні відома.

«Бельгійці» фактично визначили будівництво селища шахти № 19-20, нинішнього Шевченко. Життя і видобувна промисловість в околицях зародилися задовго до приходу сюди бельгійських акціонерів, але то була кустарна і напівкустарні промисловість. Навіть селища, як такого, до бельгійців тут не існувало. Товариство Гришинських копалень зробило процеси освоєння промислового вуглевидобутку і капітального будівництва житла для робітників рудника незворотними. Ніяких див не відбувалося: по-перше, робилися великі фінансові вливання у справу вуглевидобутку в районі Гришиного (хоча, на прикладі дерев'яних вагонеток бачимо, що далеко не все вдавалося зробити одразу) і будівництва інфраструктури. По-друге, технічне переоснащення рудника і освоєння нових технологій гірничого виробництва. З появою електричного двигуна, в тому числі на руднику анонімного товариства, багато проблем із продуктивністю шахт було знято.

Перед тим, як продовжити викладення матеріалу з історії шахти ім.Т.Шевченка, слід зупинитися на ще одній шахті в районі Лисої Гори, яка працювала тут до революції. У дореволюційній літературі згадуються шахти братів Чечиків, яких до 1917 року було декілька. Існувала така шахта і в районі сучасного селища Шевченко, за даними О.Гапєєва, це була шахта Чечиків і Марковича. Знаходилася вона на південний схід від шахти ім.Т.Шевченко біля річки Солоненька. Станом на 1917 рік, сумарні обсяги відвантаження вугілля шахт братів Чечиків (Ільїнка, Селидівка тощо) по станції Гришине становили до 1000 вагонів на рік.

У 1920 році рудники Гришинського вугленосного району були остаточно націоналізовані й розділені на два кущі: Гришинський (Північний) і Селидівський (Південний). До складу Гришинського куща входили 6 рудників: Новоекономічний, Гродівський, Святогорівський, Григор'єво-Гришинський, Новомар'їнський (правильніше Надєждине-Мар'їнський) і, звичайно ж, майбутній Шевченківський рудники. У 1922 році на базі цих копалень створюється Гришинське рудоуправління. Згідно зі списком гірничопромислових підприємств Артемівського гірничого округу (січень-лютий 1923 року) за Гришинським кущем значилися Новоекономічний, Гродівський, Красноармійський (колишній Святогорівський), рудник №5 (колишній Майневича і Барського або Лисогорівський), рудник №7 (Єленінські копальні) і Західно-Донецький рудник УДКП.

Відповідно до п'ятирічного плану на 1928-1933 роки, в списку нерентабельних підприємств вказувалася шахта № 19 ім.Т.Шевченка з виробничою потужністю 84 тис. тон вугілля на рік. Але попри все шахта вижила і продовжувала видавати на-гора рекордні тисячі тонн вугілля. Станом на 1934 рік, вантажообіг станції Бельгійський склав: по прибуттю – 5,8 тис. тон, по відправленню – 158,1 тис. тон різних вантажів. Станція відправляла, в основному, вугілля, і все відправлене вугілля було завантажене виключно на шахті ім.Т.Г.Шевченка (рудники Новомар'їнський і Західно-Донецький у другій половині 20-х років були законсервовані).

Далі було не менш важке воєнне лихоліття, яке шахта перенесла також, з гідністю. Як працювала залізниця в середині 40-х років, після звільнення Донбасу? Показники її роботи безпосередньо залежали від показників роботи шахт тресту «Красноармійськвугілля». А останні, не дивлячись на дні підвищеної продуктивності, план часто зривали – внаслідок елементарної нестачі робочих рук, інструменту, не кажучи вже про машини і механізми. Згідно із даними газети Красноармійського відділу руху «Стахановець транспорту», в першу декаду серпня 1945 року навантаження вугілля по станціях, які обслуговують шахти «Красноармійськвугілля», склала 101 % від плану, у другу – 93 % від плану. В тому числі, станція Бельгійський за відповідні періоди виконала план на 130 і 140 %.

Шахта успішно працювала і в післявоєнні роки. Лише в 1990 році, коли запаси родовища вугілля були повністю вичерпані, шахта стала частиною історії. Станція Бельгійська пережила шахту ім.Т.Шевченка на ціле десятиліття, - вона працювала як мінімум до 2001 року. Колія доходила до колишньої станції Сазонове – на післявоєнних картах Генштабу на місці колишнього рудника Західно-Донецького кам'яновугільного товариства зазначена шахта Кравченко. Після закриття шахти ім.Шевченка по гілці возили бітум для асфальтового заводу (працював до 2006 року). Саму станцію «в народі» називали «Бельгія», а місцевість в окрузі і кілька будиночків в районі закритою станції досі називають Бельгійкою. Під'їзна колія Чунишине – Сазонове, а також колійний розвиток станції Бельгійський, демонтували в 2002 році. У 2013 році не стало і станції Чунишине.

Станція Сазонове рудника Західно-Донецького кам'яно-вугільного товариства, станом на 1917 рік, мала 6 колій (з них – 2 тупики), орендні ділянки під склади вантажів, станційну будівлю, 2 пасажирські, 2 товарні (криту й відкриту) платформи й пакгауз. В перспективі передбачалося облаштувати ще 6 станційних колій (з них – 3 тупикових), встановити вагонні ваги й поворотне коло (для розвороту паровозів на тупиковій станції), а також відкрити пасажирський рух. Втім, в ході збройного протистояння 1917-1920 років рудник Західно-Донецького товариства було зруйновано, і максимум до 1924 року були послідовно закриті всі шахти підприємства. Через відпрацювання тамтешніх покладів вугілля відновлення рудника як самостійної одиниці було визнано недоцільним. Показники роботи станції за радянський період відсутні, хоча в 20-х – на початку 40-х років станція формально існувала. Пасажирський рух тут також не здійснювався. На післявоєнних картах радянського Генштабу тут значилася дрібна шахта Кравченка.

Восени 1899 року в селі Гришине опинився інженер І.Табурно, який суспільно із промисловцем В.Хлопицьким проводив геологічні розвідки на предмет можливості відкриття на землях Гришинської громади капітального рудника. Місцем для закладки нових шахт було обрано Сазонову балку – південну межу селянських земель, а точніше – її правий схил. Місце було обрано не випадково: по-перше, ця балка була глибокою, і її схилами виходили на поверхню породи кам'яновугільної формації; по-друге, поруч вже працював Преображенський рудник В.Файнштейна, який розробляв «Бахіревський» пласт вугілля. Саме його вказана розвідка і знайшла. Було закладено декілька розвідувальних шахт і шурфів, які дали в цілому позитивний результат щодо можливості промислової розробки родовища вугілля на землі села Гришине.

Для якнайшвидшого виходу майбутнього рудника на промислові обсяги видобутку вугілля, було рекомендоване облаштування рейкових і ґрунтових під'їзних колій до роз'їзду Войнове (блок-пост № 13) або станції Гришине. Крім того, в 1899-1900 роках велися дослідження траси Курахівської залізниці, один з варіантів якої (Рутченкове – Гришине) передбачав облаштування залізничного полотна на відстані у 0,5 верст від зони вказаних розвідок. І.Табурно підрахував, що за умовою будівництва нових протяжних залізниць загального користування в Гришинському районі, продуктивність рудника, що закладався, сягнула би позначки 7 млн. пудів.

Що стосується самого рудника, його експлуатацією мало займатися Західно-Донецьке кам'яновугільне товариство («Западон»). Останнє було засновано у 1901 році; голова правління – В.Чернавін, директор-розпорядник – камер-юнкер Височайшого Двору, князь С.Кудашов, директори – Л.Семков, І.Табурно. Основний капітал – 2,2 млн. крб. Згідно зі статутом, метою товариства була «експлуатація кам'яновугільних покладів на землі, що належить громаді селян села Гришине в Гришинський волості Бахмутського повіту; в маєтку Б.Коптєва при Новоолексіївці та хуторі Дубрівка» (останні два населених пункти – сучасна Никанорівка, що на Добропільщині). Правління знаходилося в Санкт-Петербурзі.

Товариство приступило до закладка капітального рудника в районі «хутора Табурний» (народна назва околиці сучасного села Звєрєво). Саме підприємство офіційно іменувалося рудник Західно-Донецького кам'яновугільного товариства, але розпочинався майбутній капітальний рудник з маленької шахти хазяїна хутора – І.Табурно. У 1901-1902 звітному році шахта І.Табурно відвантажила по станції Гришине 2,5 вагони вугілля. У 1903 році І.Табурно продав свою шахту Романову, а в 1904 році – відправився військкором на Російсько-Японську війну. З цього моменту життєвий шлях І.Табурно не переплітався так тісно із районом Гришино, але та добра справа, яку інженер зробив для Західного Донбасу, досить швидко дала істотні результати.

Перші відомості про рудник Західно-Донецького кам'яновугільного товариства, як окрему виробничу одиницю, датовані 1902 роком. Саме в цьому році на руднику було встановлено видобувну здатність у 1 млн. пудів на рік, а плановий вуглевидобуток на період освоєння проектної продуктивності у поточному році становив 500 тис. пудів вугілля. Слід зазначити, що на даному етапі план на руднику було виконано: за 1902 календарний рік від імені Західно-Донецького товариства було відвантажено по станції Гришине майже 500 вагонів вугілля. То ж, робота рудника розпочалася не 1903 роком, як було прийнято вважати раніше, а щонайменше одним роком раніше.

Ще до революції 1905-1907 років на руднику Західно-Донецького кам'яновугільного товариства почалися проблеми із видобутком, які мали причини виключно технологічного характеру. У 1903 році на підприємстві було встановлено видобувну здатність 3,0 млн. пудів вугілля на рік і річний плановий видобуток – 1,0 млн. пудів. Втім, якщо у 1903 календарному році тут відвантажили по станції Гришине 544 тис. пудів, то у 1904 році – 52,5 лише тис. пудів, а у 1905 році – жодного вагону. У 1904-1906 роках рудник не працював – відвантажувалися лише запаси вугілля, які накопичилися на промплощадці підприємства.

Щоправда, у 1906 році справи на руднику пішли вгору: у 1906 році на руднику було видобуто 580 тис. пудів вугілля, відправлено по станції Гришине – 837 вагонів, у 1907 році – відповідно, 1,05 млн. пудів і 1570 вагонів, у 1908 році – 790 тис. пудів і 1086 вагонів, у 1909 році – 1,49 млн. пудів і 2252 вагони по 600 пудів кожний. Видобувну здатність і плановий видобуток на 1907-1908 роки встановили на «дореволюційній» позначці – 3...3,5 млн. пудів на рік. Станом на 1910 рік, видобувна здатність і плановий видобуток вугілля на копальні Західно-Донецького кам'яновугільного товариства були встановлені на позначці, відповідно, 3,5 млн. і 2 млн. пудів на рік.

За перші 3 місяці 1910 року на руднику було видобуто 0,23 млн. пудів, що становило приблизно половину обсягу планового вуглевидобутку. Протягом календарного року, було видобуто 1,27 млн. пудів вугілля. Станом на 1912 рік, видобувна здатність і плановий видобуток на руднику були встановлені в розмірі 6 млн. пудів на рік; на 1913 рік – 5 млн. пудів на рік, при цьому за перше півріччя звідси вивезли залізницею з навантаженням по станції Гришине лише 521,5 вагонів мінерального палива. Реальний видобуток вугілля на копальні становив: в 1910 році – 1,268 млн. пудів при 70 робітниках, в 1911 році – 1,288 млн. пудів при 70 підземних робітниках, в 1913 році – 1,268 млн. пудів при 95 робочих.

Рудник розробляв 3 пласти вугілля (потужністю 0,6, 0,6 і 0,8 м), які розкривали підйомною шахтою, імовірно - № 5, глибиною 45 м. Крім того, була пройдена вентиляційна шахта. На руднику працювали парові двигуни загальною потужністю 110 кінських сил. Управляючим на руднику був О.Сергєєв, головою правління Західно-Донецького кам'яновугільного товариства – О.Абановський. Рудник був зв'язаний зі станцією Гришине гужовою ґрунтовою дорогою протяжністю 5 верст. Продуктивність рудника істотно обмежувалася відсутністю адекватних під'їзних шляхів, якими могли бути лише залізниці широкої колії загального користування. Але на руднику Західно-Донецького товариства вже були свої рейкові колії, і не тільки на ньому. Мова йде про відкатку шахтних вантажів у вагонетках підземними виробками.

Досить розповсюдженою є думка, що на рудниках Гришинського вугленосного району відбите вугілля і порода під землею транспортувалися або вручну (зазвичай згадують санки), або за допомогою кінської тяги. Це не завжди відповідає дійсності, і яскравий тому приклад – рудник Західно-Донецького кам'яновугільного товариства. На цьому руднику використовувалися ручна, а також механізована відкатка горизонтальними і похилими виробками, - яка завгодно, тільки не кінна. Для забезпечення переміщення вантажів, усі виробки рудника (окрім очисних) були обладнані рейковою колією шириною 500 мм. Використовувалися рейки погонною масою 7 кг/м, а також соснові шпали, яких вкладалося по 3 штуки на погонну сажень. Середній ухил колії становив 5,2 ‰, максимальний допустимий для вагонеток – 10 ‰.

На шахті використовувалися вагонетки з дерев'яним кузовом, які були відносно дешеві (22,5 крб. за вагонетку) і легкі (всього 12 пудів). Але вони мали замалий строк служби – 4-5 місяців. Ємність кузову таких вагонеток складала 25-28 пудів, висота над рівнем головки рейок – 1,1 м, довжина – 1,25 м. Колеса вагонеток виготовлялися із чавуну, із діаметром по колу катання 240 мм і масою 20 фунтів. Жорстка база вагонетки (відстань між осями колісних пар) становила 315 мм, - тобто, подовжня стійкість екіпажу була наднизькою, що істотно обмежувала швидкість транспортування. Для змащення підшипникових вузлів коліс застосовувалася нафта. Кількість вагонеток в партії механізованої відкатки складала 10 штук. Вагонетковий парк підприємства складав 800 екіпажів, з них 700 – в роботі. Час повного обертання вагонетки (вибій – поверхня – вибій) складав 3 години.

У 1913 році питання будівництва нових під'їзних залізничних колій в районі станції Гришине і рудника Західно-Донецького товариства було вирішено. Восени гірничопромисловці приступили до обговорення проекту розвитку колійної мережі Західного Донбасу, розробленого технічним відділом служби колії Катерининської залізниці. У протоколі одного з таких засідань було зазначено: «За час обговорення питання і після розгляду поданої траси, нарада постановила: (...) визнати також такою, що відповідає вищевказаній меті трасу лінії Рутченково – Гришине за неодмінної умови побудови гілки.., а також - будівництві збірної станції на відгалуженні, що починається приблизно на 67-й версті [від Рутченково], не доходячи до станції Гришине. Така збірна станція необхідна для залучення до лінії існуючих копалень Західно-Донецького товариства, Чечі, товариства Гришинських копалень і копалень Золотарьова, шляхом побудови приватних гілок від шахт названих підприємств, з примиканням їх до цієї станції».

У 1914 році на руднику (2 шахти, 170 робітників) було видобуто 1,6 млн. пудів вугілля (даних про видобувну здатність на цей рік немає). При цьому, запас вугілля на складах рудника на 1 січня 1914 року становив 32,8 тис. пудів, на 1 січня 1915 року – 155 тис. пудів. Залізницею в 1914 році було вивезено 1,18 млн. пудів палива, на власні потреби рудник витратив 301 тис. пудів. У 1915 році маркшейдер М.Пафомов робив перевірку плану гірничих робіт Західно-Донецького рудника (1 шахта, 232 робітників), який забезпечив видобуток 2,7 млн. пудів вугілля (з них 1,07 млн. пудів вугілля – в першому півріччі) при видобувній здатності 5 млн. пудів на рік. На 1916 рік видобувна здатність рудника була збільшена до 10 млн. пудів вугілля на рік. Згідно зі статистикою Ради З'їзду за 1916 рік, при станції Гришине значився рудник Західно-Донецького кам'яновугільного товариства з видобувною здатністю 5 млн. пудів вугілля (очікуваний видобуток в першому півріччі 1917 року - 3,5 млн. пудів).

Під'їзна залізнична колія Гришине – Чунишине – Сазонове була добудована в грудні 1917 року. Кінцевий пункт – станція Сазонове, рудника Західно-Донецького товариства, був тупиковим. На станції були побудовані пасажирська будівля й 2 пасажирські платформи. Втім, пасажирські потяги тут так і не пішли.

Тим часом, запаси по пласту g3 «Бахіревський» на руднику Західно-Донецького товариства давно вже були відпрацьовані, - рудник вийшов на пласти f1 «Лисогорівський», h6 «Кравцовський» і g2 «Чуніхінський». Наприклад, пласт f1 розроблявся на глибині 45-65 м, потужність пласту становила близько 0,5 м. Причому, вугілля по пласті виявилося настільки кріпким, що його відбивали від масиву динамітом. Ґрунтом пласту був м'який сланець, і підбійка проводилася саме по ґрунті. Завдяки цьому, сортність вугілля була високою, дрібних шматків майже не було.

Після 1921 року Західно-Донецький рудник увійшов до складу Гришинського куща. Будівлі рудника були зруйновані, більшість шахт опинилися затопленими, вуглевидобуток впав до критичної позначки, а відновлення рудника було визнано недоцільним. Останні відомості про сам рудник датовані 1928 роком, втім колія до колишньої станції Сазонове залишалася до початку XXI століття. На післявоєнних картах Генштабу тут значилася шахта Кравченко. Але це вже зовсім інша історія.

Коротко – про копальню згаданого вище Золотарьова. Офіційно підприємство називалося Надєждо-Мар'їнська копальня однойменного товариства (Є.Пінчуга і І.Золотарьова). Знаходилася вона у Сазоновій балці між селом Надеждине (Сазонова, нині – Котлине) і хутором Мар'їнський. Станом на 1911 рік на двох шахтах цієї копальні працювали 13 осіб, станом на 1913 рік – 15 осіб. Видобувна здатність копальні в 1911 році оцінювалася в 2 млн. пудів, у 1912-1913 роках – лише в 0,5 млн. пудів на рік. Реальний вуглевидобуток за 1913 рік – 104 тис. пудів. У 1914 році шахти Надєждо-Мар'їнського товариства зупинилася. У 1915 році маркшейдер М.Пафомов робив перевірку і поповнення планів гірничих робіт на шахтах, в тому числі – Надєждо-Мар'їнського товариства. То ж, остання копальня в 1914 році не «канула в Лєту», як стверджують окремі краєзнавці. Додатковим свідченням на користь цієї думки є те, що копальня Золотарьова фігурує у клопотаннях Ради З'їзду гірничопромисловців півдня Росії як така, що потребує рейкових під'їзних шляхів. У 1920 році даний рудник увійшов до складу Гришинського куща, але на цьому свідчення про його роботу обриваються, і подальша доля копальні невідома. В радянських джерелах згадується шахта Пенчука, - імовірно, мова йде про Надєждо-Мар'їнську копальню (Пінчуга). Вона знаходилася поруч із Шевченківським рудником (точніше, північніше найближчої шахти НОД №4 колишнього Преображенського рудника В.Н.Файнштейна) і розробляла пласт f1 «Лисогорівський» потужністю 0,8 м на глибині 30 м.