Станція Кальчик

[pabel]

Станція Кальчик є одним із перших роздільних пунктів Маріупольської гілки, відкритих у 1882 році. Отримала свою назву від річки Кальчик, яка протікає в околицях станції. Походження даного гідроніму до кінця не з'ясоване. За версією донецького історика Анатолія Черних, річки з коренем «кал» (Калка, Кальміус, Кальчик) у старовину були орієнтирами для прямих шляхів, а з коренем «каял», «ял», «вол» (Каяла, Яли, Вовча) – для обхідних шляхів. Станція до революції 1917 року відправляла хліб до 300 вагонів на рік. До революції 1917 року по станції Кальчик зупинялися усі поїзди далекого сполучення, що курсували Маріупольською гілкою (пасажирські, поштові, товаро-пасажирські). З 1945 року через станцію Кальчик курсували приміські поїзди сполученням Маріуполь – Волноваха, маршрут прямування чких було подовжено в другій половині 60-х років до станції Ясинувата.

«Біля станції Кальчик у семафора розташована посадка дерев. Ця жива огорожа заважає машиністу поїзду, який прибуває, розгледіти, в якому положенні знаходиться семафор. У травні 1936 року комісія вирішила зрізати дерева на два метри нижче, але начальник Маріупольської дистанції колії Александрович заявляє, що псувати «живий захист» неможна, а замість цього пропонує підняти семафор на два метри. А начальник дистанції сигналізації та зв'язку Алимов забороняє й цього заходу вживати. Усе це питання «вирішується» вже три місяці, а кінця йому все ж не видно» (Омельницький. Їзда всліпу // Сталінська магістраль, № 212, 14.09.1936. – с. 3).

В околицях станції знаходилося поселення Келлерове (колишнє Кірове, в 5 верстах від станції), інших великих сіл, а також промислових і торгівельних підприємств, не було. В 7 верстах від станції знаходилося грецьке село Чердакли (Кременівка), засноване в 1780 році, вихідці з якого в 1882 році стали першими мешканцями села Кальчик. Історична назва села Кременівка – Чердакли – походить від найменування кримського села, з якого в ці місця переселилася більшість мешканців. Крім того, Чердакли – це район у європейській частині Стамбула. В 1930 році пристанційне селище Кальчик також поповнилося мешканцями Кременівки.

В 1962 році при станції було відкрито Кальчицький гранітний кар'єр, на території якого було відкрито станцію Сіонітний (нині – парк станції Кальчик). В 60-х – 70-х роках ХХ століття на під'їзній колії Кальчик – Сіонітний існувало епізодичне пасажирське сполучення. Так, станом на 1974 рік, в графік руху поїздів було закладене курсування приміського поїзду (1 пасажирський вагон під тепловозом, 2 пари на добу) сполученням Кальчик – Сіонітний лише у зимовий період (з 15 грудня до 1 квітня). Окрім Кальчицького кар'єру, при станції Кальчик також функціонує й елеватор, відкритий у 1986 році.

Між станцією Кальчик і селом Кременівка знаходиться заповідне урочище «Чердакли» (виходи граніту на денну поверхню), яке в народі називають «мікрокам'яними могилами». Автодорога, що проходить через район станції Кальчик і села Кременівка, до подій 2014 року використовувалася водіями великовантажних фур як об'їзна міста Маріуполь. Місто Маріуполь не мало власної об'їзної, і тому із розвитком промисловості та забудовою міста перетворилося в незручний транзитний пункт. Водіям легше здійснювати об'їзд через Кременівку, яка знаходиться на відстані 20 км від околиць Маріуполя, ніж їхати через місто, слабо пристосоване під потік транзитних вантажів.

Село Кременівка знаходиться в міжріччі Кальчика та його притоки Калки. В 1223 (або 1224) році на річці Калка монголо-татарське військо на чолі із ватажками Субедеєм і Джебе розбило об'єднане військо половецьких ханів та південноруських князів на чолі із «двома Мстиславами», - Великим князем Київським Мстиславом Романовичем та галицьким князем Мстиславом Удатним, які так і не вирішили між собою, хто же буде командувати об'єднаним військом. Був ще третій Мстислав – князь Чернігівський, який хоч і не боровся за першість, але вирішив діяти під час битви самостійно, по ситуації. Відсутність єдиного командування, суперечки між князями, бажання швидко розбити ворога без належної розвідки призвели до катастрофи, від якої Русь не змогла оговтатися до самого нашестя Батия в 1237-1242 роках. В битві на Калці загинули Мстислави Київський і Чернігівський (Мстислав Удатний врятувався втечею) разом із кількома десятками менш вагомих князів і воєвод. Так, в битві на Калці загинув відомий билинний богатир Олешко (Альоша) Попович. Цікаво, а чи усвідомлюють справжні причини провалу кампанії на Калці наші сучасники?

Єдиної думки у дослідників цього питання стосовно того, чи є сучасна річка Калка тією самою Калкою, де відбулася битва, досі немає. Згідно із основною версією, кульмінація битви відбулася на території сучасного заповідника «Кам'яні Могили» на межі Донецької та Запорізької областей, а Калка – це річка Кальчик, притока Кальміуса. Існують також версії, які як «наближають» літописну Калку від «Кам'яних Могил» на захід, до Дніпра (відправна точка досліджень – острів Хортиця, де об'єдналися сили русичів і половців, і були зустрінуті перші посли монголо-татар), так і «віддаляють» її на схід, вглиб приазовських степів. Так, в якості альтернативних версій локалізації місця битви вказуються річка Конка (причому, місцем битви називається місцевість, ледь не поряд із Дніпром), а також балка Хан-Тарама («кривава балка»), що знаходиться в Бойківскьому (колишньому Тельманівському) районі.

У 1480 році монголо-татарський хан Тохтамиш розбив військо монголо-татарського військово-політичного діяча Мамая на Калках (можливо, на Кінських Водах), і локалізувати з високою точністю цю битву також не вдається. Є версії, що битва на Калках – це «славнозвісна Куликовська битва», якої насправді, начебто, не було, а війська московського князя Дмитрія Донського билися пліч-о-пліч із... Мамаєм проти Тохтамиша (за що Московське князівство і поплатилося через два роки, - хан спалив Москву). Однак це лише версія, остаточно підтвердити яку наразі не вдалося. Тохтамиш був нащадком Чингисхана і законним правителем Золотої Орди, - монголо-татарської держави. Мамай був негласним правителем західних територій Орди і «темником», - людиною, яка в незаконний спосіб захопила верховну владу в державі.

Друга половина XIII – перша половина XVI століть – «біла пляма» в історії України і Росії, оскільки майже не збереглося достовірних письмових історичних джерел з того періоду. Однак саме в цей час на теренах означених держав відбуваються доленосні зміни, які надовго визначили хід історії та менталітет двох сусідніх народів. Як свідчить український історик Б.Черкас, беклярибек (бек над беками) Мамай був гургеном (родичем) хана Бердибека, і в умовах політичної кризи в Золотій Орді став фактичним правителем західних земель у складі монгольської держави. Він заснував власну «столицю» – в околицях сучасного міста Запоріжжя з'явилося протомісто Орда. Нижнє Подніпров'я стало справжнім центром політичного життя: Мамай карбує власну монету, від свого імені укладає міжнародні договри з генуезцями, венеційцями, можливо – з Великим князівством Литовським. Будує фортеці в Криму (Солхат) і середньому Подніпров'ї (ймовірно, в районі Кременчука). Втім, Мамай зазнає поразки від литовського князя Ольгерда на Синіх Водах в 1362 році та під Білгородом (сучасним Білгородом-Дністровським) у 1374 році, а також від московського князя Дмитра (Донського) у Волзькій Булгарії в 1376 році та (можливо) на Куликовому полі в 1380 році. Фатальною для Мамая стала боротьба за верховну владу в Золоті Орді: кілька разів він брав столицю улусу Джучі – місто Сарай на річці Волга, але втриматися там не міг. Врешті-решт, в 1380 році Мамай програв верховному володарю Тохтомишу битву на Калках, після чого був убитий чи то Тохтамишем, чи то одним із своїх наближених військових.

За однією вельми сміливою версією, син темника Мамая, - Олександр, - продовжив справу батька, жив у степах Придніпров'я і став прототипом героя українського епосу – козака Мамая. Чи так це – брак документальних свідчень не дає нам відповісти на це питання ствердно на 100 %. Якщо темник Мамай – реальна особистість, то «Мамай-син» – легендарна. Втім, вільне життя «Мамая-батька» в Придніпров'ї, його фактичне володіння Кримом, а також широким клаптем території між Дніпром і Волгою, і врешті-решт, походження напівкочового, «козацького» способу життя від народів Криму та Приазов'я, можливо і призвели до виникнення даного прошарку української народної творчості. Козаку Мамаю приписують також характерництво – володіння таємними знаннями козаків, які включали й «особливе» військове мистецтво, пов'язане з магією, зокрема – вміння під час бою зачакловувати противника, перетворюватися в тварин задля успішної розвідки тощо.

Слід зазначити: ситуація із невизначеністю при локалізації місць битв на Донбасі у часи Київської Русі та Великого князівства Литовського є типовою для вітчизняної історіографії, оскільки «все, що відбувалося далеко за кордоном – знаходилося десь поряд». Низька заселеність сучасної Донеччини в ті роки, інші назви річок дає досить мало орієнтирів для того, щоби точно встановити місце тієї чи іншої історичної події. Так, в пошуках літописної Каяли, де в 1185 році відбувся бій дружини Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича із половцями, дослідники «розійшлися» на широкій території від річки Оріль на заході – до міста Біла Калитва на сході, від річки Сіверський Донець на півночі – до майже узбережжя Азовського моря на півдні. Є, наприклад, версія, що цей бій відбувся в районі сучасного Старобешевого, а Каяла – це сучасна річка Кальміус. Хоча основна версія, що Каяла – це річка Макатиха, що протікає в кількох кілометрах на захід від Слов'янська.