Станція Балаклія

[pabel]

Станція БАЛАКЛІЯ будувалася в 1909-1911 роках разом із Північно-Донецькою залізницею. Це будівництво викликало неабияке пожвавлення в навколишніх селах. На поштових конвертах в графах адрес отримувача і відправника з'явилися написи «Лінія Північно-Донецької залізниці, станція Балаклія». До 1911 року при станції будувалися господарські будівлі, комори, куди селяни почали звозити зерно, маючи надію на швидке відкриття руху залізницею. Останнє відбулося в 1911 році. Вже в 1914 році, відмічаючи особливе значення станції Балаклія в системі ліній та гілок Північно-Донецької магістралі, в 1914 році на нараді з питання спорудження зерносховищ на залізницях за присутності представників Держбанку, залізниць, земств, міст постановили побудувати при станції Балаклія елеватор ємністю 400 тис. пудів (6,5 тис. т).

На відміну від інших станцій даного напрямку, у Балаклії дійсно особливе значення. Значення перегону Балаклія – Савинці для Північно-Донецької залізниці приблизно таке ж саме, як і значення пункту Промонторі Пойнт для Трансконтинентальної залізниці Сполучених Штатів. Саме тут 5 жовтня 1910 року відбулася урочиста церемонія укладання останніх рейок головної залізничної лінії. В церемонії брали участь офіцери 5-го кавалерійського полку, який було розквартировано в Балаклії. До місця змички на перегоні Балаклія – Савинці вийшли два поїзда – «північний» від станції Зміїв та «південний» від станції Ізюм. На станцію Балаклія прибув «північний» поїзд, який забрав офіцерів кавалерійського полку із їхніми дружинами, і в супроводі оркестру відправився до місця змички, куди і прийшов першим. Місце звички було прикрашене прапорами Російської імперії та зеленою стрічкою, - там залишалося лише укласти пару метрів рейок. Пізніше на місце приїхав прикрашений зеленню «південний» поїзд, який привіз начальника IV дільниці з будівництва Північно-Донецької залізниці, інженера Суходольського. Начальник дав розпорядження приступити до укладки останніх рейок, першим загвинтив болт, потім запропонував це зробити дружинам офіцерів кавалерійського полку. Коли останній болт було закручено, дружина командира полку перерізала зелену стрічку, і «південний» поїзд під вигуки «ура!» переїхав крізь щойно з'єднану ділянку. Після урочистої церемонії завершення будівництва залізниці відбувся урочистий обід в офіцерському зібранні Балаклії.

В 1911 році по станції Балаклія робили зупинку 2 пари поїздів, в 1913 році – 3 пари поїздів, в 1916 році – 4 пари поїздів пасажирського сполучення. З 1924 року від станції Балаклія двічі на тиждень відправлявся приміський поїзд на Харків, з 1925 році він уже був у щоденному сполученні. В 1935 році приміський поїзд Балаклія – Харків ходив уже ходив двічі на день, а в 1941 році в новий розклад руху поїздів було закладене курсування 4 пар поїздів даного сполучення. Тоді ж через Балаклію курсували поїзди далекого сполучення до Харкова, Ворошиловграда, Маріуполя, Ростова, Ленінграда (Санкт-Петербурга). За переказами післявоєнного часу, пасажири цих поїздів по стації виходили з вагонів по Балаклії, і на пристанційному ринку купували у місцевих мешканців цибулю, яку ті самі вирощували.

По завершенні Другої Світової війни приміські поїзди Балаклія – Харків тривалий час не ходили, - їх курсування було відновлене лише в 50-х роках ХХ століття. В другій половині 40-х років тут зупинялися пасажирські поїзди Ростов – Харків, пізніше – Маріуполь – Харків. Станом на 1959 рік, окрім приміських поїздів на Шебелинку, Зміїв, Харків, від станції Балаклія також відправлялися приміські поїзди на Букине (1 пара) і Красний Лиман (5 пар). Тоді ж станцію Балаклія прослідували із зупинкою поїзди далекого сполучення на Харків, Дебальцеве, Сталіне (Донецьк), Маріуполь, Брянськ, Москву, Ленінград, Ростов, Адлер, Кисловодськ, Сталінград (Волгоград), Сухумі, Тбілісі, Баку. В 1961 році залізницю Харків – Святогірськ із станцією Балаклія електрифіковано постійним струмом. З початку 2000-х станція Балаклія – осередок сполучення регіональних електропоїздів (прискорених електропоїздів підвищеної комфортності) на Харків, Горлівку, Дебальцеве тощо. Після 2014 року через бойові дії на сході України, а також внаслідок скасувань у 2020 році через епідемію короновірусної хвороби, кількість пар поїздів пасажирського сполучення через Балаклію зменшилася, тут зупинялися приміські поїзди, та станція залишалася важливим осередком вантажного і пасажирського руху в напрямі Лиман – Харків.

Місто Балаклія, яке обслуговується зазначеною станцією, свою назву воно успадкувало від річки Балаклійка (Балаклія). Імовірно, слово «балаклія» – татарського походження. За різними версіями, ця назва може означати «тур», «джерело», «рибна річка», а також «земля людини на прізвисько Балакун», і навіть ім'я «Гремислава». Ще в 1571 році тут була прикордонна сторожа Московії на річці Сіверський Донець. В 1663 році козацький полковник Яків Чернігівець разом із переселенцями з Гетьманщини заснував тут укріплену слободу, - острог. В 1669 році Яків Чернігівець очолив Балаклійський козацький полк, однак за царським наказом в 1677 році його було відсторонено від командування (за полкову провину), полк – розформовано, а землі включено до складу Харківського козацького полку. В 1679 році село Балаклію було включено до Ізюмської укріпленої лінії, а в 1688 році – до Ізюмського Слобідсько-Українського козацького полку.

Після ліквідації на Слобідській Україні козацького устрою Балаклія стала військовою слободою, пізніше – військовим містечком, де квартирувався кавалерійський полк Російської імператорської армії. За найменуванням розміщеного тут полку, в 1817 році Балаклія стала називатися Ново-Серпуховим. В 1891 році місту повернули історичну назву. В місті відбувалися щотижневі базарні торги і 5 щорічних ярмарків. Після Другої Світової війни тут було відкрито низку будівельних організацій, а також цементний завод, облаштований за останнім на той час словом науки і техніки. Проведено роботу із благоустрою міста. Нині в Балаклії функціонують ремонтний завод, цементний завод, хлібозавод.

Балаклія – перспективний центр місцевого туризму. Всім відомі сплави на байдарках по річці Сіверський Донець, і Балаклія – один із пунктів, де можна розпочати чи завершити подорож на човнах, або ж перепочити. По річці Сіверський Донець в районі міста є крейдяні гори, там було організовано ботанічний заказник Байрак. Тут на березі Лебединого озера росте 400-річний дуб. В місті діє станція юних натуралістів із міні-зоопарком.

Від станції Балаклія було підведено під'їзні колії протяжністю 4,8 верст до артилерійських складів, які в перші роки радянської влади разом із колією належали Військвіду. У 2017 році в Балаклії виникла пожежа на складах військового призначення, яка викликала серію вибухів боєприпасів. Через ці вибухи було зупинено рух поїздів через станцію, розпочато евакуацію мешканців як Балаклії, так і навколишніх сіл. Було перекрито автотраси в околицях, закрито небо для літаків у радіусі 50 км навколо епіцентру надзвичайної ситуації, тимчасово призупинено газопостачання міста Харків. Розслідування показало, що причиною пожежі стала, імовірно, зовнішня атака арсеналу літальними засобами. Надзвичайні ситуації на об'єктах Міністерства оборони України (не лише в Балаклії), спричинені зовні в умовах знаходження України в стані гібридної війни (з 2014 року – і по наш час), показали, на що може піти противник для дестабілізації ситуації в нашій країні та нав'язування своєї політичної волі, і найголовніше – яку саме увагу слід приділяти у нас об'єктам військового призначення, якими можна вважати й об'єкти залізничної інфраструктури незалежно від того, про магістраль чи іржаву під'їзну колію йде мова.

Наприкінці лютого – початку березня 2022 року стрімким маневром до Балаклії вдерлися російські окупанти і закріпилися в місті. Як колись німецькі окупанти, рашисти визнавали значення володіння Балаклією в цій війні. Мабуть і військові склади відіграли певну роль у тому, що російська армія сюди поспішала. Були спроби розвинути російський наступ з Балаклії на Лозову, який не увінчався успіхом. Не менш стрімким маневром у вересні 2022 року Збройні Сили України вибили окупантів з міста, піднявши тут український стяг. Через кілька тижнів після деокупації в Балаклію прийшов перший рейковий автобус місцевого сполучення з Харкова.