Станція Бахмут (колишня Артемівськ-ІІ)

[pabel]

Станція БАХМУТ, до 1924 року – Бахмут-ІІ, Бахмут Північно-Донецький, в 1924-2016 роках – Артемівськ-ІІ, - відкрита в 1913 році як корінна станція Микитівської гілки приватної Північно-Донецької залізниці. Обслуговує старовинне купецьке місто Бахмут, яке також відоме як місто солевидобувників. До повномасштабного росйського вторгнення станція Бахмут була головним залізничним вокзалом вищеозначеного міста. Знаходиться поряд із Бахмутською міжміською автостанцією, а також неподалік від перетинання автодоріг міжнародного і державного значення, і тому дана станція була важливим вантажо-пасажирським логістичним вузлом сходу України. Це успішно використовувалося активістами громадського транспорту Бахмута, які боролися за збільшення кількості пар поїздів пасажирського сполучення, а також ініціаторами розвитку тут місцевого туризму. В 2022-2023 роках місто Бахмут – один із найважливіших вузлів оборони Збройних Сил України. Противник, штурмувавши Бахмут із літа 2022 року, оволодів ним навесні 2023 року, майже повністю зруйнувавши. А зараз внаслідок контрударів Збройних Сил України на флангах, ворог невпевнено себе почуває в зруйнованому місті...

Північно-Донецька залізниця – одне з найбільш успішних підприємств залізничного транспорту на теренах колишньої Російської імперії. Будуючи означену вище гілку, акціонерне товариство Північно-Донець-кої залізниці переслідувало мету переорієнтувати потоки кам'яної солі, що видобувалася в районі міста Бахмут, з казенних Південних залізниць на приватну Північно-Донецьку. Окрім під'їзних гілок до навколишніх солерудників, які примкнули до Північно-Донецької залізниці по станції Сіль, від станцій Бахмут-ІІ, Сіль і посту 25 верста було споруджено з'єднувальні гілки до станцій Ступки, Деконська і посту 45 верста лінії Попасна – Краматорська Південних залізниць. Більш гнучка політика приватної залізниці (наприклад, товарні контори Північно-Донецької залізниці відкрилися не на станціях примикання, а ледь не на промплощадках рудників) призвела до вказаного вище переорієнтування потоків солі. Північно-Донецька залізниця почала отримувати надприбутки від нових вантажів, тоді як казенні Південні залізниці ті самі прибутки почали недоотримувати. Інфраструктура казенних Південних залізниць, розрахована на певні потоки солі з району Бахмута, виявилася незатребуваною.

Станція Бахмут колишньої Північно-Донецької залізниці не є першим залізничним вокзалом міста Бахмут. В грудні 1878 року було відкрито вантажне і пасажирське сполучення на залізниці Звєрєво – Дебальцеве – Попасна – Бахмут – Краматорська Донецької кам'яновугільної залізниці. Від станції Бахмут Донецької залізниці (нині – станція Бахмут-І) розпочалося курсування змішаних поїздів до станції Ступки, звідки можна було пересісти на поїзд до станцій Краматорська і напрямку Попасна – Звєрєво. Однак в 60-х роках ХХ століття було електрифіковано саме напрям колишньої Північно-Донецької залізниці, і більшість вантажних потоків знову було переорієнтовано на ту гілку. Від станції Артемівськ-І (Бахмут-І) ще довгий час курсували приміські поїзди і дизель-поїзди на Краматорськ – Слов'янськ (від 2 до 5 пар) і на Попасну (від 2 до 7 пар), допоки в 2007 році пасажирське сполучення даним напрямом не було скасовано. Пасажирська будівля станції Артемівськ-І перетворилася на залізничну бібліотеку, і з тих пір по станції Бахмут-І – виключно вантажний рух. Не дивлячись на наміри краєзнавців облаштувати уздовж колії Бахмут-І – Попасна історико-туристичний маршрут із ретро-поїздками під паровозом, після 2014 року колію від станції Деконська до поста 4 км Попаснянського напрямку закрили, зняли з балансу Донецької залізниці, і врешті-решт демонтували. Перспектив її відновлення в зоні бойових дій або безпосередній близькості до неї, особливо – із урахуванням відсутності окупності приміських пасажирських перевезень на залізниці, немає і в найближчій перспективі не передбачається.

Що стосується станції, яка називалася Артемівськ-ІІ, то наприкінці 30-х років ХХ століття тут пішли перші приміські поїзди (місцеві мешканці називали їх «товарняки» через те, що в їх складі застосовувалися товаро-пристосовані вагони). З 50-х років ХХ століття місто стає осередком масового приміського залізничного руху. В 1961 році колія Микитівка – Красний Лиман (нині – Лиман, без приставки «Красний») електрифікована постійним струмом (напруга контактної мережі – 3 кВ). В 60-х роках вантажні та пасажирські (далекі, приміські) залізничні перевезення переводяться на електротягу. На приміських маршрутах курсували склади з електросекцій типу С, С^Р₃, які використовувалися на Краснолиманській дирекції Донецької залізниці до 2003 року (зняті з експлуатації через аварію, в результаті якої у вагона електросекції на ходу відвалилося міжвагонне ущільнення).

Місто Бахмут знаходиться на однойменній річці, від якої успадкував свою назву. Нині цю річку, як і всі колись повноводні, а зараз обмілілі річки Донбасу, частіше називають Бахмуткою. Походження назви «Бахмут» до кінця не з'ясоване. За однією з версій, воно походить від татарського імені Махмуд, - тобто, Магомет. Сьогодні все частіше промовляється версія щодо походження назви «Бахмут» від зниклої породи диких коней – бахмат, які начебто водилися в цих місцях. Існують перекази про кораблі вікінгів по річці Бахмут, однак ці відомості є дискусійними. Ще в XVI столітті по річці Бахмут існували сторожі, які прикривали південний кордон Московської держави від Кримського ханства. Однак вони розміщувалися ближче до гирла річки, - висуватися вверх її течією у відкритий степ було вкрай небезпечно.

Щодо місцини в районі сучасного Бахмута, в XVII столітті вона була відомою і серед запорізьких, і серед донських козаків. Козаки, які мешкали в той час на півночі сучасної Донеччини, представляли окрему гілку козацтва, пограничну між запорожцями і донськими козаками, і йменувалися торськими (Тор – давня назва річки Казенний Торець, а також фортеці на місці сучасного Слов'янська). Зазвичай історики намагаються представити відносини козаків із кримськими татарами та іншими кочовими етносами, представники яких населяли Кримське ханство, суто ворожими, однак це далеко не так. Козаки і воювали, і торгували, й навіть укладали союзи із Кримом, та надавали й отримували союзницьку допомогу, згідно із тими договорами. З іншого боку, кордону (в сучасному його розумінні) між християнськими Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським, пізніше – Річчю Посполитою, Московською державою з мусульманським Кримським ханством в XV-XVIII століттях на лівобережжі Дніпра не існувало, - була кількасоткілометрова «буферна зона», яку на відміну від офіційних Варшави, Москви і Бахчисарая, освоювали як козаки, так і народи Криму (наприклад, ногайці). Народи Кримського ханства так само «козакували», як запорізькі, торські та донські козаки, тільки їх вірою, яку вони захищали, було не християнство, а іслам. Власне, слово «козак» прийшло до нас від кочовиків (можливо – із Криму), і є багатозначним.

Наприкінці XVII століття торський козак Бірюков знаходить поклади солі в районі сучасного міста Бахмут по берегах однойменної річки. Задля видобутку солі винахідник заснував тут укріплену слободу. В 1701 році цар Петро І, дізнавшись про це, наказав побудували на місці слободи дерев'яну фортецю, заснувати острог (на-кшталт військового поселення) і видобувати сіль й надалі. В 1704 році Петро І переселяє на Бахмут слобідських козаків Ізюмського повіту, і видає грамоту, згідно із якою оголошує державну монополію на сіль. Виборюючи за собою право видобувати сіль самостійно, козаки піднімають повстання, який очолює отаман донських козаків Кіндратій Булавін. Бахмут стає одним із осередків того повстання, у зв'язку із чим у 1708 році царський полковник Ф.Шидловський після придушення спротиву повстанців спалює місто. Однак і місто Бахмут, і фортеця, що захищала соляні промисли, швидко відновилися.

Після ліквідації Гетьманщини і Запорізької Січі, Бахмут стає містом Новоросійської губернії, а пізніше – повітовим центром Катеринославської губернії. В 1874 році торгівельна фірма Скараманга спорудила в районі Бахмута великий соляний завод, який виробляв до 2 млн. пудів солі на рік. Промислові (за тими мірками) обсяги виварення солі в Бахмуті стали однією із причин, чому сюди в середин 70-х років ХІХ століття проектували залізницю, адже вивозити велику кількість товару «в чумацький спосіб» було занадто дорого. Залізниця, в свою чергу, прискорила темпи видобутку солі в Бахмуті. Вже в 1885 році Бахмутська сіль складала понад 12 % загального видобутку солі в Російській імперії, постачалася не лише в центральні губернії Росії, але і в Польщу, країни Балтії. Зараз понад 90 % солі, що реалізується в Україні – це саме Бахмутська сіль. Запасів цього родовища вистачить ще на 300 років інтенсивної розробки. Основні потужності Бахмутського солеродовища знаходяться в місті Соледар.

Окрім солі, в районі Бахмута видобувався також піщаник, шамот, алебастр, гіпс, пісок, вапняк тощо. Так, станом на 1913-1916 роки, в районі міста Бахмут існували гіпсові кар'єри братів Лобанових, Друяна, Мошенського, піщані та глиняні кар'єри Бахмутської міської управи. Багато такого роду підприємств було сконцентровано уздовж залізниці Краматорська – Попасна. Всі ці старі шахти, звісно же, відпрацьовані і законсервовані, хоча років з 10 тому владою області було порушено питання про розконсервацію деяких старих шахт.

Бахмут був справжнім центром розвитку місцевої промисловості. Станом на 1899 рік, в Бахмуті існували машинобудівельний завод Скараманга (обслуговував підприємства солевидобутку), чавуноливарне виробництвао (Квельмс), керамічне виробництво (Французови, Новіков, Попіазоглу), цегельні (Бададін, Любицькі, Маркус), броварні (товариств пивоваріння в Бахмуті та пивоваренного заводу), виробництва цукерок (Сангурської), млини (Трахтерова, спадкоємців Абрамовича, товариства Бахмутської борошномельної справи), виробництва пряників (Біленко, Дєгліна, Сангурської), салотопленого виробництва (Апаренко, Лобасової), фотомайстерні (Бродський, Мерейніс). В 1910 році тут функціонували машинобудівний завод (Скараманга), механічний і чавуноливарний завод (братів Вараскіних), гвоздильний завод (Французов), завод скляних і вогнетривких виробів (Фарке), цегельно-черепичні заводи (Бадолін, Мінаєв, Хенцен), цегельня (Палант), гіпсовий завод (Макогон), алебастрові заводи (Токарев, Французови), пиво-медоваренні заводи (відповідного товариства в Бахмуті та Мосіна й спадкоємців Абрамовича), млини (Бахмутського товариства борошномельної справи, Рабіновича), типографії (Новіков, Грилихес) і кар'єр кварцового піску. Навіть у 1923-1924 роках, попри всі наявні проблеми відбудовного періоду, Бахмут виглядав більш-менш пристойно: рудоремзавод Бахсольтресту, гіпсові та алебастрові розробки, алебастровий завод, цегельно-черепичний завод, чавуноміделиварний завод, гвоздильний завод, Пергий держмлин, маслозавод, виносклад, відділення «Швейтресту», електростанція (518 кВт, постійний струм напругою 250 В).

В радянські часи місто Бахмут носило найменування Артемівськ, - на честь революціонера на прізвисько Артем (Федір Сергєєв).

В 1950 році в одній із закритих гіпсових шахт було облаштовано підземні сховища і потужності Артемівського заводу шампанських вин. Свою першу продукцію завод дав у 1954 році. Ігристе вино виготовлялося на глибині 72 метри під землею, постачлося в 20 країн світу. Продукція заводу неодноразово отримувала відповідні нагороди, які визнають її якість. Екскурсії на завод вин «Art-winery» (остаточно від топоніму «Артемівськ» винороби під час декомунізації відмовлятися не стали) були популярними серед гостей міста Бахмут, їх включали в туристичні маршрути північного Донбасу. З 1999 року в місті проводився ярмарок «Бахмутський шлях», а з 2015 року реалізовувався туристичний потенціал міста і району шляхом створення, підтримки і розвитку групою ентузіастів мережі туристичних маршрутів під кодовою назвою «Шлях, позначений сіллю». Розвитку туризму сприяла наявність залізниці із інтенсивним пасажирським сполученням. Сприяла до 2022 року...

Відоме місто Артемівськ з перших років радянської влади і як осередок поштового і пасажирського авіасполучення. Авіаперевезення пошти із посадкою літаків в Артемівську існували щонайменше з 1924 року. Станом на 1931 рік, по Артемівську робили півгодинну посадку літаки товариства «Доброліт» сполученням Москва – Орел – Харків – Ростов – Мінеральні Води – Баку – Тифлис (Тбілісі). Особливістю даного сполучення було те, що на шляху як до Тифлиса, так і до Москви, літак із пасажирами ночував в аеропорту Мінеральні Води. З 1932 року із посадкою в Артемівську було призначено поштове авіасполучення Сталіне (Донецьк) – Старобільськ. В роки Другої Світової війни по Артемівську свій аеропорт облаштували німці, і після війни він використовувався радянською владою для потреб внутрішньообласного вантажного і пасажирського авіасполучення.

Починаючи з літа 2022 року Бахмут гідно тримає удар збоку російських загарбників і не даєїм просунутися далі на захід. Навіть оволодівши містом, ворог не може просунутися далі на захід, час від часу потерпає від українських контрударів на флангах, і знаходиться в Бахмуті під загрозою оточення. Словосполучення «фортеця Бахмут» зараз не лише визначає первинне призначення цього населеного пункту в історичній ретроспективі, але й стало крилатим у світлі останніх подій війни Росії з Україною...