Станція Святогірськ

[pabel]

Станція СВЯТОГІРСЬК є однією з ключових станцій сходу України. Її було зведено під час будівництва Північно-Донецької залізниці у 1909 році. Наприкінці 1909 року було відкрито тимчасове вантажне і пасажирське сполучення від станції Святогірська до Слов'янська та Ізюма, яке здійснювалося у вагонах будівельних та робочих поїздів. До 1910 року на дільниці Ізюм – Слов'янськ було завершено земляні роботи на 1/2 від необхідного обсягу, а штучні споруди були зведені на 1/3 від необхідної кількості. Недивно, що вже у січні 1910 року тимчасовий товаринй і пасажирський рух на дільниці Ізюм – Слов'янськ знову закрили на кілька місяців. Рух змішаних (поштово-товаро-пасажирських) поїздів Харків – Ізюм і Слов'янськ – Ізюм (останні – із зупинкою по Святогірській) за розкладом (тричі на тиждень) було відкрито у лютому 1911 року, у щоденному сполученні Харків – Слов'янськ – у травні 1911 року. При станції Святогірська було відкрито лісозавод Будняка (в перші роки радянської влади підприємство називалося держлісозавод № 6).
«Трамвай». До станції Святогірська було підведено вузькоколійку із кінною тягою, яка єднала Святогірський монастир із навколишніми дачами ще з початку ХХ століття. Протяжність вузькоколійки збільшилася до 5 верст. Історія Святогірської вузькоколійки з кінною тягою є знаковою для міста і станції Святогірськ. Це був відкритий вагон, пізніше – критий та кілька відкритих вагонів, які рухалися в упряжці мулів. Комунікацію називали «конкою», рідше – «мулкою» (в одній дореволюційній газеті взагалі її назвали «мулаткою», - скоріш за все – помилково). Вона єднала станцію із дачами (в тому районі була пасажирська зупинка «Дачна»), селом Банне, купеллю і, власне, монастирем (кінцева зупинка – напроти монастирського готелю). Вагони «конки» подавалися на станцію Святогірська під прибуття усіх поїздів пасажирського сполучення. Окрім «конки», від станції до монастиря можна було доїхати приватною підводою.
У першій половині 20-х років минулого століття територію Святогір'я стали використовувати для масового відпочинку та оздоровлення робітників. «Старорежимну» назву Святогірськ намагалися замінити на «Красногірськ», однак на початку ХХ століття населеного пункту з назвою «Святогірськ» не було, і нова назва до закритого монастиря не «приросла». Знову ожила конка. Однак якщо до революції користуватися «конкою» було дозволено всім пасажирам, у 20-х роках ХХ століття – виключно пацієнтам санаторію, який відкрився в 1922 році на місці монастиря.
Втім, у 30-х роках заново відкрили проїзд у вагонах «конки» для всіх пасажирів. В перші роки радянської влади для «конки» використовували старих коней. Існує байка, що були спроби впрягти у «конку» верблюда, однак одного разу ця тварина чогось злякалася (можливо, сигналу або шуму паровоза), і втекла, залишивши пасажирів на станції. У 30-х роках «конку» очікувала чергова інновація: її критий вагон обладнали двигуном внутрішнього згоряння, і використовували як мотрису, яка переміщувала відкриті вагони. Так з'явився славнозвісний «Святогірський трамвай», історія якого обривається у 1941 році (після Другої Світової війни вузькоколійку відновлювати не стали, згодом запустивши тут автомобільне, а пізніше – автобусне сполучення).
Від станції Святогірська у 30-х роках відходило 3 вузькоколійки: коротка – на каніфольний завод, яких знаходився неподалік від станції, найдовша – «трамвай» до селища Банне (Баннівський, - сучасний Святогірськ), і середньої протяжності – до бази РСЧА і НКВС, яка на картах Генштабу була підписана як «піонерський табір». Хоча окремі дослідники вказують, що то дійсно був піонерський табір...
Потяги пасажирського сполучення. Стосовно станції Святогірська, по останній восени 1911 року курсували 2 пари поїздів пасажирського сполучення Льгов – Родакове (поштові та пасажирські) із вагонами безпересадочного сполучення Льгов – Слов'янськ (у складі поштових поїздів курсували безпересадочні вагони Брянськ – Родакове). У 1917 році у розклад руху поїздів було включено курсування швидких, поштових, пасажирських і товаро-пасажирських поїздів, а також вагонів безпересадочного сполучення призначенням Харків, Родакове, Луганськ, Микитівка, Слов'янськ, Льгов, Петроград (Санкт-Петербург, - через Бєлгород), Лиха, Ростов, Мінеральні Води, Кисловодськ, Туапсе, Тифлис (Тбілісі).
Курсували поїзди пасажирського сполучення через станцію Святогірська навіть влітку – восени в 1918 і в 1919 роках. Так, влітку-восени 1918 року, за часів існування Української Держави, курсували кур'єрський потяг № 1/2 Харків - Ростов, пасажирський потяг № 7/8 Харків - Микитівка, пасажирський потяг № 11/12 Харків - Луганськ (поштовий потяг № 3/4 до станції Лиха відправлявся від сусідньої станції Шухтанове, - сучасний Лиман). Влітку-восени 1919 року, коли схід України опинився під контролем білогвардійської Добровольчої армії, курсували такі потяги: швидкий № 1/2 Харків - Лиха - Ростов (через день), поштовий № 3/4 Харків - Лиха, пасажирський № 6/7 Харків - Микитівка.
З 1923 року по станції Святогірська починають курсувати приміські поїзди до станції Лиман, з 1926 року – трудові поїзди до станції Ізюм. Розвивалося також місцеве і далеке пасажирське сполучення: з 1922 року курсують поштові (пасажирсько-товарні) поїзди сполученням Маріуполь – Харків із вагонами безпересадочного сполучення на Москву, з 1926 року поїздів у даному сполученні було вже два на добу. З 1929 року курсує поштовий потяг сполученням Маріуполь - Полоцьк із вагонами безпересадочного сполучення Маріуполь - Москва і Маріуполь - Ленінград (Санкт-Петербург), який з 1937 року встановлено у сполусенні Маріуполь - Ленінград. В рамках будівництва «надмагістралі» Донбас – Москва, в 1940 році було відкрито її дільницю, гілку Святогірська – Куп'янськ, а також запущено пасажирський поїзд місцевого сполучення Дебальцеве – Куп'янськ.
Після Другої Світової війни курсування пасажирського потягу місцевого сполучення Дебальцеве - Куп'янськ було відновлене ще до 1 листопада 1943 року. У 50-х роках ХХ століття розпочалося курсування приміських поїздів сполученням Святогірська – Куп'янськ. Врешті-решт, у 1962 році було електрифіковано постійним струмом (напруга 3 кВ) залізницю Харків – Микитівка, а в 1977 році – змінним струмом (напруга 25 кВ) – Святогірська – Куп'янськ. У 2013 році від станції Святогірськ відправлялися поїзди пасажирського сполучення до станцій Куп'янськ, Ізюм, Харків, Красний Лиман, Слов'янськ, Лозова, Краматорськ, Горлівка, Дебальцеве, Донецьк, Маріуполь, Луганськ, Москва. Сезонні (літні) поїзди пасажирського сполучення до Сімферополя, Анапи, Тамбова, Новосибірська, а також поїзди цілорічного сполучення до Мінська, Адлера прослідували станцію Святогірськ без зупинки.
Нереалізовані проекти залізниць. Ще в 1901-1902 роках інженер В.Пилсудський розробив проект залізниці від станції Гришине Катерининської залізниці (Покровськ) до станції Бик Південно-Східних залізниць (Гартмашівка) через район міста Старобільськ. Із високою імовірністю, проектована залізниця проходила через район сучасної станції Святогірськ, оскільки «реперною» точкою для відтворення траси цієї магістралі є перетинання останньої із діючою залізницею Лозова – Слов'янськ по станції Ставрокове (Бантишеве). Ймовірно, від станції Гришине до станції Ставрокове проектована залізниця направлялася вододілом басейнів Дніпра й Дону, далі – схилом річки Макатиха до перетинання течії Сіверського Донця. Від першої станції після Сіверського Донця, - а якщо наші розрахунки вірні – це район Святогірська, - передбачалася з'єднувальна гілка до станції Куземівка (сучасна Кривошиївка) Катерининської залізниці.
Безпосередньо перед повномасштабним вторгненням російських військ. Станом на 2021 рік, по станції Святогірськ зупинялися поїзди пасажирського сполучення до станцій Куп'янськ, Ізюм, Харків, Дніпро (через Харків), Львів, Івано-Франківськ, Бахмут, Близнюки, Костянтинівка, Фенольна, Скотувата. В районі станції Святогірськ зупинялися автобуси до населених пунктів Лозове, Ізюм, Харків, Костянтинівку, - по 1-2 на добу. Крім того, 4-5 разів на день курсував міський автобус від залізничної станції Святогірськ до Святогірської міжміської автостанції. Звідти відправлялися автобуси на Слов'янськ, Бахмут, Костянтинівку, Курахове, Маріуполь, Бердянськ, Запоріжжя тощо. Крім того, по залізничній станції Святогірськ могли «чергувати» водії таксі, - особливо їх активність зростала в час, що передував прибуттю поїздів.
Історія міського статусу. Місто Святогірськ отримало свою сучасну назву і міський статус в 1964 році, - до того то було село, селище міського типу Банне. Між сучасними містом Святогірськ (на лівому березі Сіверського Донця) і селом Банне (на правому березі рвчки) до 1941 року був дерев'яний міст, і це був єдиний населений пункт Баннівський. Отже, станція Святогірськ отримала свою назву не від найближчого населеного пункту, який раніше називався Банне, Баннівський, а від старовинного Святогірського монастиря, який у ХХІ столітті «пішов на підвищення» і отримав статус Лаври.
Монастир. Щодо заснування Святогірського монастиря, який надав назву спочатку залізничній станції, а згодом – і місту Свтогірськ, існують різні версії, і за однією з них його заснувати у ХІІІ столітті монахи Києво-Печерського монастиря, яким вдалося втекти від монголо-татар, що в 1240 році обложили і захопили Київ. Першими помешканнями монахів тут були печери, видовбані у високій крейдяній скелі («скит»), що захищала монахів від непроханих гостей. Більш реальною є версія про заснування монастиря в XV-XVI століттях. Вперше ж про Святі гори як про поселення православних монахів згадується у 1547 році у московських літописах. Для захисту монастиря в цих місцях облаштовувалися форпости, сторожі, поселення, в яких несли службу як військові Московської держави, так і «місцеві» козаки. Так, відома Маяцька фортеця, яка захищала Придінців'я в районі Святих гір і околиць, і неодноразово зазнавала нападів і руйнувалася татарами.
Поступово кордон відсувався на південь, і територія монастиря збільшувалася. В 1624 році татари пограбували і Святогірський монастир, а ієромонах Іоїль потрапив у полон. Але монастир відбудували. У 1698 році Ізюмський полковник Федір Шидловський побудував храм Успіння Пресвятої Богородиці, який став основною культовою спорудою Святогірського монастиря і донині є головною пам'яткою Лаври.
Коли небезпека турецько-татарської експансії у Святогір'ї зникла, для монахів Святгірського монастиря наступили, як не дивно, не найкращі часи. У 1788 році атеїстична імператриця Катерина ІІ ліквідувала монастир, передавши його землі своєму фаворитові Григорію Потьомкіну. Останній тут спорудив на березі живописного озера купальні для гостей, які називалися «банями». Звідси і походження назви озера – Банне. Хоча місцеві розповідають іншу версію: тут колись полюбляли купатися монахи з сусідньої Лаври. При озері утворилося село, яке вперше згадується у 1797 році, і його також назвали Банним. Лише в 1844 році Святогірський монастир було відновлено указом імператора Миколи І під найменуванням «Святогірська Успенська пустинь».
В 1917 році Святогірський монастир пограбували вже більшовики, а в 1922 році – закрили його остаточно, передавши землі та споруди згаданому вище санаторію, де відпочивали і проходили лікування пацієнти із хворобами серцево-судинної системи. Лише в 1992 році Святогірський монастир було відроджено. Відтоді монастир більш ніж успішно діяв, і протягом майже трьох десятиліть поспіль він поступово відібрав землі у вищезгаданого санаторію.
Звісно, на випадок збройного нападу, Святогірський монастир свого часу мав для оборони відповідне озброєння. Що не дивно: сусідні Маяки, Тор (Слов'янськ) неодноразово потерпали від нападів кочовиків Приазов'я. Наприклад, згідно із описом 1758 року, при монастирі були три мідні та одна чавунна гармата. Остання була цілою ще в 1852 році. Однак у новітній історії Святогірський монастир опинився в епіцентрі чергового «збройного» скандалу. Коли у 2014 році на сході України розпочалася неоголошена війна, окремих священнослужителів т.зв. «Української Православної церкви» (Московського патріархату) помітили «на службі» у проросійських бойовиків незаконних збройних формувань. Є відомості, згідно із якими зброя для бойовиків зберігалася саме у Святогірському монастирі, і завезена вона туди була незадовго до початку бойових дій. Однак, жодного гучного процесу і покарання з цього приводу після визволення півночі Донецької області з боку держави Україна не було.
Покарання послідувало від «руського миру»: у березні 2022 року російські війська вперше бомбардували монастир, а в червні того ж року завдали значних руйнувань, спалили дерев'яний храм усіх святих («скит») і вбили кількох представників духовенства, - напевно, із «вдячністю» за 2014 рік. Місто Святогірськ було заняте російськими військами у червні 2022 року, в серпні того ж року – деокуповане. Лавра бойовиками не контролювалася, адже знаходилася на протилежному березі Сіверського Дінця, який височів над містом.
Заповідний фонд. В 1975 році територію Святогірського монастиря включили до регіонального заказника «Гори Артема». Поряд із монастирем, до заказника увійшли 30-метровий пам'ятник революціонеру Артему (Федору Сергєєву), виконаний у стилі кубізму, який було встановлено у 1927 році (автор скульптури – Іван Кавареридзе), а також т.зв. «дуб лейтенанта Камишева», - рештки дерева, яке згоріло від прямого потрапляння снаряду, із вирізаним портретом загиблого Камишева. Останній пробрався у німецький тил і коригував вогонь радянської артилерії. Щодо пам'ятника Артему, існує інформація, що німці в 1941-1943 роках намагалися його підірвати, однак усі їх спроби нічим не закінчилися. В наші часи міжнародна організація ЮНЕСКО внесла пам'ятник Артему до переліку об'єктів світової культурної спадщини.
В 1997 році на базі заказника «Гори Артема» на території Слов'янського і Краснолиманського районів Донецької області було утворено Національний природний парк «Святі Гори», територія якого ділилася на 4 функціональні зони: заповідна, регульованої рекреації, стаціонарної рекреації, а також господарська зона. В першій (своєрідній «зоні відчуження») мають право знаходитися лише наукові дослідники (із відповідним дозволом) і працівники парку, в зонах регульованої та стаціонарної рекреації дозволене перебування туристів із більш чи менш жорсткими обмеженнями, в останній зоні дозволено проживання громадян і ведення домашнього господарства. Отже, Національний природний парк «Святі Гори» – унікальне поєднання неповторного природного ландшафту, культурних пам'яток і рідкісних комплексів флори і фауни Придінців'я. І зараз це неповторне поєднання цілеспрямовано руйнується «русскім міром». Як-то кажуть, не змогли втримати – то нехай це не дістанеться нікому...

Bonus. Цьогоріч на інтернет-аукціоні було придбано світлину, датовану літом 1969 року, де пара, що явно очікує на поповнення, позує на станції Святогірськ на фоні паровоза із пасажирським потягом. Є деякі сумніви, що це 1969 рік, оскільки не помічено опор контактної мережі (на початку 60-х років станцію із напрямом Основа - Лиман було електрифіковано), однак, як-то кажуть, « із пісні слів не викинеш »...