Про деградацію Інтернету з сумом…

[Xvost]

Сучасний Інтернет деградує. І чим далі, тим більше ця деградація посилюється. Я переконаний, що причина цього – у розвитку соцмереж та сервісів, які пропонують користувачам готові узагальнені продукти. Як наслідок – вже не потрібно докладати власних зусиль для створення особистого простору у всемережжі.

Ще десять років тому середньостатистичний мешканець Інтернету мав мати певний рівень інтелекту. Спілкування на форумах вимагало знання bb-кодів; файловий обмін – вміння користуватися FTP; обмін миттєвими повідомленнями – знання базових протоколів та вміння їх налаштовувати. Для створення власної сторінки чи сайту, потрібні були базові знання HTML, вміння працювати з зображеннями, наявність творчого мислення. В результаті Інтернет був яскравим, різноманітним та цікавим. Зараз же всемережжя все більше нагадує цифрову казарму. Надання користувачам готових сервісів стирає відбиток особистості. Сторінка в соцмережі чи канал в Телеграмі, не несуть того, що раніше несли сайти. До того ж, відсутність необхідності докладання творчих зусиль для створення особистого простору у Інтернеті, призвело до того, що Інтернет став доступним майданчиком для особистостей з відверто низьким рівнем інтелекту. Як наслідок – купа сміттєвого контенту для дебілів.

Особистої уваги варті численні короткі "відосікі". Це верх дебілізації! Зміст для подібного формату контенту має бути максимально простим та нетривалим у часі. Рух до словникового запасу та рівня Еллочкі-Людожерки з безсмертного твору Ільфа та Петрова в дії.

Соцмережі майже замінили старі, добрі форуми. Як наслідок – фактична неможливість обирати формат, тон та  правила спілкування, які б влаштовували. Натомість маємо стандартизовану, ліберастичну модерацію. Я вже не кажу, що публікуючи контент у соцмережах, ми фактично передаємо права на нього третій стороні. На відміну від власного сайту, ваш допис може зникнути внаслідок порушення якихось там ліберастичних стандартів.

Особисто мене це вже давно не жартома напрягає. Відверто кажучи, я сумую за старим, "ламповим" всемережжям.
Саме тому, я вирішив звести присутність у глобальних сервісах до мінімуму. З російськими соцмережами я простився ще у 2014 році; у Twitter мене, дякувати Богу, не було; з Instagram я теж давно простився, як з абсолютно мені не цікавим. Залишився Facebook. Але прийшла і його черга.

Я мінімалізую свою присутність у Facebook, зосередившись, як колись, на розвитку власного сайту. Відтепер в Facebook я публікуватиму виключно посилання на матеріали власного проекту. Також я максимально почистив свій профіль у Facebook від світлин, дописів та коментарів. Отже, прошу не ображатися, що від мене немає коментарів, репостів та публічних привітань з подіями з вашого життя. Інколи з'являтимуться дописи рекламного характеру, наприклад, дописи у яких я позначений та які мають на меті збір допомоги ЗСУ. Коментарі до репостів з "Пост Ворскли" у Facebook завжди будуть вимкнені, оскільки коментувати слід під матеріалом на тому майданчику, на якому матеріал розміщено.

[LRT]

Але для того, аби його побачити, треба вийти із зони тік-току та трохи пошарити по форуму.

А ось тут я не зовсім згоден. Бо, не знаючи про існування цього розділу - його шукати явно не будуть. Я наче не "тікток-покоління" (в мене там акаунту навіть не має ), але якщо б не посилання - про його існування я б навіть не підозрював. Ця багатоповерхова вкладеність розділів в якійсь мірі - зло, особливо якщо рівень "поверховості" - більше 2. А там - аж 4 рівня вкладеності. Але є й позитивні моменти - розсортованість та відсутність 100500 сторінок одного розділу.

[Xvost]

Все ж таки тік-ток бачення. Поясню. Раніше, приходячи на форум, його вивчали, на предмет чогось цікавого та корисного. Таким чином знайомилися з його структурою. Я, наприклад, досі пам'ятаю десятка два сайтів та форумів, що живі й донині, знаю, де та що шукати. Просто треба вийти зі спрощеної зони комфорту та докласти певних зусиль. Зараз же всі звикли споживати неякісний контент у вигляді відосиків, при чому, на жаль, цим страждає не тільки молоде покоління. І ладно б ці відосикі були фундаментальними, ні, це дебілізований контент тривалістю у хвилину-дві. Людину штучно заганяють у рамки спрощеного сприйняття. Бо суспільство споживання як раз потребує низького загального рівня. В результаті маємо небажання читати текст при відсутності відео.

Цікаво, що про це писав ще Рей Бредбері у «450^o за Фаренгейтом»:

Спойлер

— Кожен пожежник, раніше чи пізніше, проходить через це. І йому треба допомогти, розтлумачити; треба, щоб він знав історію нашої професії: колись новачкам усе пояснювали, а тепер — ні. А шкода. Пах... Лише брандмейстери ще пам'ятають історію пожежної справи. Пах... Зараз я вам дещо поясню.

Мілдред засовалася на стільці.

Вітті влаштувався зручніше і якусь мить сидів мовчки, замислившись.

— Отож ви запитаєте, як це все — тобто наша робота, — почалася, де й коли. Почалася, по-моєму, десь під час так званої громадянської війни, хоч наші статути й твердять, ніби раніше. Але по-справжньому діло пішло на лад лише з впровадженням фотографії. А потім, на початку двадцятого століття — кіно, радіо, телебачення; дуже скоро все стало масовим.

Монтег непорушно сидів на постелі.

— Оскільки все стало масовим, то все й спростилося, — провадив Бітті. — Колись книжками цікавилися тільки одиниці — тут, там, у різних місцях. Отже, й книжки могли бути різними. Світ був простий. Але потім у світі стало тіснО від ліктів, очей, ротів, кількість населення збільшилася вдвоє, втроє, вчетверо. Зміст фільмів, радіопередач, журналів, книжок зменшився до певного стандарту, розумієте?

— Здається, так, — відповів Монтег.

Бітті розглядав візерунки тютюнового диму, що розпливалися в повітрі.

— Уявіть собі людину дев'ятнадцятого століття — коні, собаки, карети, повільний темп життя. Потім двадцяте століття — темп прискорюється. Обсяг книжок зменшується. Стисле видання. Переказ. Екстракт. Усе стискається, згущається, — залишається тільки моментальний знімок.

— Моментальний знімок, — згідливо кивнула Мілдред.

— Твори класиків скорочуються до п'ятиадцятихвилинної радіопередачі. Далі ще більше: один стовпчик тексту, який можна прочитати за дві хвилини. І нарешті — десять — п'ятнадцять рядків для енциклопедичного словника. Я, звісно, трохи перебільшую — словники існували для довідок. Але чимало людей ознайомилися з "Гамлетом" (ви, Монтег, звичайно, добре знаєте цю назву, а ви, пані Монтег, мабуть, тільки чули її) — так-от, чимало людей ознайомилися з "Гамлетом", прочитавши одну сторінку переказу в збірнику, який твердив: "Нарешті ви зможете прочитати всіх класиків! Не відставайте від своїх сусідів!" Розумієте? З дитячої кімнати — в коледж, а потім назад у дитячу кімнату. Ось вам інтелектуальний стандарт, що панував минулі п'ять чи більше століть.

Мілдред підвелась і почала ходити по кімнаті, бездумно переставляючи речі з місця на місце. Незважаючи на неї, Бітті вів далі:

— А тепер, Монтег, швидше крутіть плівку! Швидше! Клік! Пік! Фрік! Дивись, пильнуй, туди, сюди, швидше, скоріше, вгору, вниз, усередину, назовні! Хто, що, як, чому, куди, коли? Ех! Ух! Бах! Трах! Бац! Бім, бом, бум! Переказ переказу! Витяг із переказу переказу! Політика? Один стовпчик, два рядки, заголовок! І за хвилину все випаровується з пам'яті. Крутіть людський розум у шаденому смерчі — швидше, швидше! — руками видавців, підприємців, дикторів, так, аби відцентрова сила викинула геть усі непотрібні, зайві, шкідливі думки! Мілдред узялася розправляти простирадло. Серце Монтега тьохнуло і завмерло, коли її руки торкнулися подушки. Нараз вона Смикнула його за плече, щоб він трохи підвівся і дав їй змогу витягти подушку, підбити її і знову покласти йому за спину. Може, вона скрикне й широко розплющить очі, або просто, засунувши руку під подушку, запитає: "Що це?" — і зі зворушливою наївністю покаже сховану книжку.

— Термін навчання в школах скорочується, дисципліна знижується, філософія, історія, мови скасовуються, англійській мові й правопису приділяється дедалі менше уваги, зрештою, про них майже зовсім забувають. Життя коротке, отож треба перш за все працювати, а після роботи— розважатися досхочу. І навіщо навчатися чогось іншого, крім уміння натискувати на кнопки, вмикати перемикачі, загвинчувати гайки і припасовувати болти?

— Дай-но я поправлю подушку, — сказала Мілдред.

— Не треба, — тихо відповів Монтег.

— Застібка "блискавка" замінила ґудзик, і вже немає зайвої хвилини, щоб поміркувати про щось, одягаючись на світанні цієї філософської і тому сумної години.

— Ну, будь ласка, — повторила Мілдред.

— Іди собі, прошу, — відказав Монтег.

— Життя стає якимось великим блазнюванням, Монтег. Усе гримить, кричить, гуркоче! Бац! Бах! Трах!

— f pax! — вигукнула Мілдред, смикаючи за подушку.

— Та дай ти мені спокій, ради бога! — люто крикнув Монтег.

Вітті здивовано глянув на них.

Рука Мілдред застигла під подушкою. Пальці обмацували книжку, і в міру того як вона почала розуміти що це, цікащсть на її обличчі змінилася надзвичайним подивом. Губи її розтулились... Зараз вона запитає...

— З театрів треба викинути все, крім клоунади, а в кімнатах зробити скляні панелі, і хай на них виграють гарні кольори, наче конфетті, чи кров, чи херес, чи сотерн. Ви, звичайно, любите бейсбол, Монтег?

— Бейсбол — добра гра.

Тепер голос Бітті долинав ніби здалека, з-поза густої завіси диму.

— Що це? — майже захоплено вигукнула Мілдред. Монтег спиною притис її руку. — Що це?

— Сядь! — гримнув він. Мілдред відсахнулась — її руки були порожні. — Не бачиш — ми розмовляємо!

Бітті вів далі, ніби нічого не сталося.

— А кеглі любите?

— Так.

— А гольф?

— Гольф — чудова гра.

— Баскетбол?

— Чудова.

— Більярд, футбол?

— Гарні ігри, всі гарні.

— Так-от, треба якнайбільше спортивних ігор, розваг, треба, щоб людина завжди перебувала в натовпі, щоб її не покидало відчуття стадності — тоді вона не матиме часу думати, чи не так? Отож організовуйте, вигадуйте нові й нові види спорту, організуйте супер-спорт! Більше книжок з малюнками. Більше фільмів. А поживи для розуму менше й менше. Наслідок — дратівливість. Дороги переповнені людьми, всі кудись поспішають, байдуже куди. Бензинові втікачі. Міста перетворилися на туристські табори, люди — на орди кочівників і стихійно пориваються то туди, то сюди, як море під час припливу й відпливу; і от сьогодні хтось спить у тій кімнаті, де вчора ночували ви, а напередодні — я.

Мілдред вийшла, гримнувши дверима. У вітальні "тітоньки" почали сміятися з "дядечків".

— Ну, а тепер візьмемо різні дрібні угруповання в нашій цивілізації. Що численніше населення, то більше таких угруповань. І стережіться образити котре-небудь із них — любителів собак чи котів, лікарів, адвокатів, торговців, начальників, мормонів, баптистів, унітаріанців, нащадків китайських, шведських, італійських, німецьких, ірландських емігрантів, техасців, бруклінців, жителів Орегону чи Мехіко. Герої книжок, п'єс, телепередач не повинні нагадувати справжніх художників, картографів, механіків. Що більший ринок, Монтег, то старанніше слід уникати суперечок, запам'ятайте! Ні в якому разі не можна зачіпати оті дрібні гуртки й гурточки, що вважають себе пупом землі! Зловмисні писаки, закрийте свої друкарські машинки! Так вони й зробили. Журнали перетворились у якийсь різновид ванільного сиропу. Книжки, як твердять оті кляті сноби-критики, стали схожі на підсолоджені помиї. Отож і не дивно, що їх не купують, казали критики. Але читач добре знав, що він хотів і, підхоплений виром веселощів, залишив собі комікси. Ну і, звичайно, еротичні журнали. Ось так, Монтег. І все це відбулося без будь-якого втручання зверху, без уряду. Це почалося не з вказівок, наказів чи цензури, ні! Технологія, масовість ужитку і тиск з боку отих дрібних угруповань — ось що, хвалити бога, призвело до сучасного становища. Тепер завдяки їм ви завжди можете бути щасливим: читайте собі комікси, солоденькі любовні сповіді чи торговельно-рекламні видання.

— Гаразд, але до чого тут пожежники? — запитав Монтег.

— А;— Бітті нахилився вперед, оповитий легким серпанком тютюнового диму. — Ну, це дуже просто. Коли школи почали випускати дедалі більше бігунів, стрибунів, плавців, автогонщиків, льотчиків, механіків, ремісників замість дослідників, критиків, учених і людей мистецтва, слово "інтелектуал", звісно, стало лайкою, і це справедливо. Людині притаманна неприязнь до всього незвичайного. Пригадайте, адже у вашому класі був який-небудь обдарований хлопчина, що краще за інших читав і відповідав, а решта учнів сиділи, мов бовдури, і глибоко ненавиділи його? І хіба не його били й мучили годинами? Авжеж, його. Ми всі повинні бути однакові. Не вільні й різні від народження, як сказано в конституції, а просто однакові. Кожен схожий на кожного, мов дві краплі води, і тоді всі будуть щасливі, бо не буде .велетів, перед якими треба схилятися в шанобі, на яких треба рівнятись. Отак! А книжки — це заряджена рушниця в помешканні сусіда. Спалити її! Розрядити рушницю! Зруйнувати людський розум! Хто може ручитися, яку мішень собі вибере начитана людина? Мене? Я тих книгогризів терпіти не можу. Так-от, коли будинки в усьому світі стали вогнетривкими, то робота, яку доти виконували пожежники (ви вчора таки слушно сказали, Монтег), стала непотрібна. На них були покладені нові обов'язки — стежити, щоб нічого не бентежило нашого розуму; в них, мов у фокусі лінзи, зібрався наш зрозумілий і законний страх бути нижчим за інших; вони стали нашими офіційними цензорами, суддями й судовими виконавцями. Це ми, Монтег, — ви і я.

Двері вітальні прочинилися — на порозі стала Мілдред. Вона поглянула на Бітті, потім на Монтега. Позаду неї на стінах вітальні шипіли й вибухали зелені, жовті й жовтогарячі фейєрверки під барабанний бій, гуркіт тамтамів і дзвін цимбалів. Туби Мілдред ворушилися, вона щось казала, але через той шум годі було щось зрозуміти.

Бітті витрусив попіл з люльки на рожеву долоню і взявся його розглядати, ніби в ньому крився якийсь таємничий смисл, що його доконче треба розгадати.

— Ви повинні збагнути — наша цивілізація така величезна, що ми не можемо дозволити заворушень і незадоволень серед угруповань, які її складають. Запитайте самого себе: до чого ми найбільше прагнемо? Люди хочуть бути щасливими, чи не так? Хіба ви протягом усього життя не чули цього? Я хочу бути щасливим, твердять усі. Гаразд, а хіба вони нещасливі? Хіба вони не рухаються, хіба не розважаються? Ми ж усі для цього живемо, еге ж? Для задоволення, для приємних відчуттів. І ви повинні визнати, що наша культура надає нам такі можливості, і щедро.

— Так.

Мілдред стояла в дверях, і Монтег по її губах міг здогадатися, що вона каже. Але він намагався не дивитися на її рот, боячись, що Бітті обернеться і все зрозуміє.
— Кольоровим не подобається книжка "Негреня Самбо". Спалити її! Білим не по собі від книжки "Хатина дядька Тома". І її спалити! Хтось написав книжку про те, що вживання тютюну призводить до раку легень. Тютюнові фабрики у розпачі! Спалити книжку! Потрібні безтурботність, Монтег, і спокій. Знищити все, ще викликає тривогу! У сміттєспалювальну піч! Похорон — обряд сумний і поганський. Скасувати! Через п'ять хвилин після смерті людина вже вирушає до "великої труби". Крематорії обслуговуються вертольотами. Через десять хвилин після смерті від людини залишається купка чорного праху. Не будемо жонглювати словамв над померлими. Забудьмо їх. Паліть їх усіх, паліть усе. Вогонь палає ясно, вогонь очищає.
Фейєрверки згасли у вітальні за спиною Мілдред. І тієї ж миті вона замовкла — дивовижний збіг. Монтег перевів подих.
— Тут, у сусідньому будинку, жила дівчина, — повільно промовив він. — її вже немає, здається, померла.
Мені навіть важко тепер пригадати її обличчя. Але вона була не така. Як... як це могло трапитися? Бітті всміхнувся.
— Часом трапляється, то тут, то там. Кларіс Маклелен? Ця родина у нас на прикметі. Ми тримаємо її під наглядом. Спадковість і оточення — дивні речі. Не дуже просто позбутися всіх диваків за якихось кілька років. Домашнє оточення може звести нанівець усе, що намагається прищепити школа. Ось чому ми весь час зменшували вік дітей для вступу в дитячі садки і тепер вихоплюємо їх мало не з колисок. Ще коли Маклелени жили в Чікаго, ми одержували про них сигнали, які тоді не підтвердилися. Книжок у Маклеленів не знайшли. У дядька репутація не дуже добра, він нетовариський. А дівчина? Ну, це була бомба сповільненої дії. Родина впливала на її підсвідомість, — у цьому я пересвідчився, ознайомившись із її шкільною характеристикою. Вона хотіла знати не те, як щось робиться, а чому. А така допитливість може бути небезпечною. Варто лише почати цікавитися речами — і кінець може бути сумний, якщо вчасно не зупинитися. Отож воно й краще для бідолахи, що вона вмерла.
— Так, вона вмерла.
— На щастя, такі дивачки, як вона, зустрічаються рідко. Ми вміємо знищувати небажані прояви ще в зародку. Не можна побудувати дім без цвяхів і дерева. Отож коли не хочеш, щоб дім побудували, заховай цвяхи і дошки. Коли не хочеш, щоб людина стала нещасною через політику, не давай їй змоги роздивитися проблему з двох боків. Хай бачить лише один бік, а ще ліпше — жодного. Хай забуде, що існує така штука, як війна. Хай уряд нездатний, нестійкий, душить податками — це краще, ніж заворушення в народі! Головне — спокій, Монтег! Влаштовуйте різні конкурси, наприклад: хто краще запам'ятає слова популярних пісеньок, хто може назвати столиці штатів чи хто знає, скільки зібрали зерна в штаті Айова минулого року. Напихайте людям голови інформацією, яку не можна перетравити; захаращуйте їх нічого не вартими "фактами", аби вони переситилися, аби відчували себе "чудово поінформованими". І тоді вони вважатимуть, що думають, що рухаються вперед, хоч насправді й стоять на місці. І вони будуть щасливі, бо ті "факти" не змінюються. Але боронь боже втаємничувати їх у таку непевну матерію, як філософія чи соціологія — вони можуть спробувати пов'язати деякі речі та явища. А це призводить до меланхолії! Той, хто вміє розібрати й зібрати телевізорну стіну, — а тепер це можуть майже всі, — щасливіший за того, хто намагається виміряти й математично обчислити Всесвіт, бо той Всесвіт не можна ні виміряти, ні обчислити, не відчувши власної мізерності й нікчемності. Я знаю, бо сам намагався зробити це! До дідька! Краще давайте нам клуби, вечірки, акробатів, фокусників, карколомні трюки, реактивні автомобілі, мотоцикли-гелікоптери, секс і героїн, якнайбільше того, що викликає автоматичні рефлекси! Якщо п'єса погана, якщо фільм беззмістовний, якщо вистава порожня, дайте мені дозу збуджувального — вдарте по нервах оглушливою музикою! І мені здаватиметься, ніби я реагую на п'єсу, хоч це всього-на-всього механічна відповідь на звукові хвилі. Але мені байдуже. Я люблю добрячі струси. Бітті підвівся.
— Я мушу йти. Лекцію закінчено. Сподіваюсь, я вам дещо роз'яснив. Вам слід запам'ятати, Монтег, що ми — борці за щастя, і ви, і я, й решта наших колег. Ми протистоїмо тій купці людей, які своїми суперечливими теоріями й думками хочуть зробити всіх нещасними. Ми захищаємо греблю. Тримайтеся, Монтег! Не дайте потокові меланхолії та похмурої філософії затопити світ. Ми покладаємось на вас. Ви, мабуть, не уявляєте, як ви потрібні в цьому щасливому світі сьогоднішнього дня.
Бітті потис безживну руку Монтега. Той нерухомо сидів на ліжку — здавалося, він не поворухнеться, хоч хай падає на нього стеля. Мілдред уже не було в дверях.
— Ще одне наостанок, — мовив Бітті. — Принаймні хоч раз за життя кожного пожежника буває така хвилина: йому раптом захочеться дізнатися, що ж написано? І так захочеться, що немає сили боротися. Так-от, Монтег, повірте, мені свого часу довелося прочитати кілька книжок, — так, аби дізнатися, що воно таке, — і кажу вам: у них нічогісінько немає! Нічогісінько, чому можна було б повірити чи навчити інших. Коли це белетристика, вигадка, то там ідеться про людей, яких ніколи не було на світі. Коли ж це наукова література, то ще гірше: один професор лає іншого, називає ідіотом; один філософ надриває горлянку, щоб перекричати іншого. Всі метушаться, хочуть затьмарити зірки й погасити сонце. І ти остаточно розгублюєшся в цій метушні.
— Гаразд, тоді скажіть: що буде, коли пожежник випадково, зовсім без ніякого наміру, візьме додому книжку? — Обличчя Монтега сіпалося. Відчинені двері позирали на нього, як величезне невидюще око.
— Цілком зрозумілий вчинок. Природна цікавість, — мовив Бітті. — Нас це не турбує і не злостить. Ми дозволяємо пожежникові тримати книжку протягом доби. Якщо він потім сам її не спалить, ми це зробимо за нього.
— Звичайно. — В роті у Монтега пересохло.
— Гаразд, Монтег. Вийдете сьогодні пізніше, в нічну зміну?
— Не знаю, — відповів Монтег.
— Що? — трохи здивовано перепитав Бітті. Монтег заплющив очі.
— Може, й прийду. Пізніше.
— Шкода, якщо вас не буде, — замислено мовив Бітті, ховаючи люльку в кишеню.
"Я ніколи більше не прийду", — подумав Монтег.
— Одужуйте і тримайтеся, — сказав Бітті. Він повернувся і вийшов крізь відчинені двері.

[close]

ПиСи. Пошукаю мод, щось було, аби вивести список всіх подфорумів в основному розділі.

[LRT]

Я, наприклад, досі пам'ятаю десятка два сайтів та форумів, що живі й донині, знаю, де та що шукати.

В мене у закладках браузеру теж десь біля десятка форумів (на жаль є і формально рашкінскі, бо аналогів їм на жаль немає, як Рубоард (Ru.Board), та й підозрюю, не буде)

Поясню. Раніше, приходячи на форум, його вивчали, на предмет чогось цікавого та корисного.

Так, вивчали, але коли активність на форумі порівняно невелика, то "ефект матрьошки" дає про себе знати. На тому ж руборді це вирішено якраз тим, що на всі підфоруми можна потрапити з головної, а не через поверхи підфорумів.

ПиСи. Пошукаю мод, щось було, аби вивести список всіх подфорумів в основному розділі.

Ось, про що я вище і зазначив
Заздалегідь дякую

Зараз же всі звикли споживати неякісний контент у вигляді відосиків, при чому, на жаль, цим страждає не тільки молоде покоління. І ладно б ці відосикі були фундаментальними, ні, це дебілізований контент тривалістю у хвилину-дві. Людину штучно заганяють у рамки спрощеного сприйняття. Бо суспільство споживання як раз потребує низького загального рівня. В результаті маємо небажання читати текст при відсутності відео.

В цілому згоден, але особисто мені абсолютно не має різниці між прочитати пару десятків (а іноді набагато більше) сторінок якогось форуму у пошуках чогось (наприклад схеми до об'єктиву, щоб його відремонтувати), або подивитись відосик (якщо він є, хех).
Я вважаю що основний вклад в небажання читати внесли якраз не відосики, а відсутність у період з кінця 90х і частково до тепер нормальної адекватної літератури. Пофіг, технічної, навчальної, або художньої. Ну і навчання теж тією ж стежкою пішло. Пам'ятаю свої роки навчання, коли аналогічний підручник совкового періоду (наприклад з фізики або математики) був НАБАГАТО більш зрозуміліший ніж підручник 2000их років. Тому не дивно, що при такому забезпеченні літературою формується спрощене сприйняття та дибілізація. Неможливо привчити нове покоління до поглинання великих об'ємів тексту (з будь-якого носія), коли сам "контент" не сприяє цьому - або як нові підручники нульових (та й сучасні підозрюю не кращі, якщо не гірші), або як загалом сучасний інтернет (саме тому, форуми і почали косплеїти динозаврів - вимирати). До того ж у нового покоління (більшості) не має інтересу до знань, літератури, форумів, та іншого ще й через те, що зараз популярність вимірюється не вмінням, навичками, знаннями, всебічною розвинутістю, а кількістю лайків, підписників, та аудиторії загалом. А якість, на жаль, десь на останньому місці. 
Та й швидкість життя теж не на боці лонгрідів та форумів. На жаль.

[ВН Цокур]

Вибачаюсь за офтоп.
Де в чому короткі відосики і класні. Наприклад, краще про садово-городні справи подивитись коротенький відосик у хвилину-дві, бо на форумі можна довго і нудно шукати потрібну інфу, а довгі відосики нудно дивитись через надлишки "води". Це що до коротких відосиків загалом. А що масова дебілізація йде через коротиші, то це через маркетинг та низький рівень входження. Коли робиш контент для Ютубу, починаєш розуміти, що чим нижчий поріг входження відео, тим більше переглядів і тим більше грошей буде. Якось так.