| Оновлено 04.12.2020 |
Геть усі політичні сили та інституції закликають до використання марлевих пов’язок у громадських місцях. Деякі наші ділки, випереджаючи «message» влади вже почали шити ґламурні моделі масок. Інші намагаються піднімати ціни на ці нехитрі вироби. А днями, наприклад на «Ехо Москви», були повідомлення про те, що серед росіян украй необхідно запровадити моду на марлеві пов’язки. Кажуть також, що маски врятували Китай. Лунають повідомлення про те, що у якогось українського підприємця вилучено декілька тисяч технологічно неправильних масок. Мовляв, ті зроблені не так як того вимагає держстандарт. Політики, рятуючи загал від «маскового голоду», навипередки розсилають тисячі марлевих пов’язок по аптеках і лікарнях держави, роздають на підприємствах та мітингах, вкладають власні кошти у вироблення марлевих пов’язок та ліків. У країні поступово запроваджується масковий режим. Пов’язка стає основним фігурантом подій, вона сама стає соціально-політичним явищем, інформаційною подією і заразом розчиняється у буденності й приростає до нашого тіла ніби там і була одвіку.
Однак, що то за річ така – маска, як вона діє і на що впливає? Яким чином маска перетворюється на повсякденне знаряддя соціальної маніпуляції? Від Мішеля Фуко, й дотепер дуже популярного французького філософа кінця ХХ ст., багатьом відомо, що владні відношення розпорошені повсюдно й складають основу будь-якої соціальної структури. Проте сучасна форма владних відношень характеризується так званим «дисциплінарним диспозитивом». Останній реалізується у певній «мікрофізиці», тобто у найдрібніших речах-концептах, що повсякчас циркулюють у нашому буденному обігу і через те ми їх майже не помічаємо. Такими речами можуть бути як цілі процедури та явища – лікарський огляд, тюремний нагляд, певна архітектура, – так й окремі знаряддя побуту такі як шкільна парта чи, як у нашому випадку, марлева маска чи Пов’язка.
Пов’язка не просто предмет індивідуального захисту та гігієни, який, за певних обставин та способу використання, дійсно, дещо перешкоджає розповсюдженню вірусних хвороб. Слід розуміти й інший бік цього явища, на наших очах – завдяки маніпулятивним технологіям – вона перетворюється на своєрідний соціальний конструкт, засіб управління, стає каналом «дисциплінарного диспозитиву». Адже Пов’язка відмежовує хворих від нехворих, стає одним з принципів розділення, чинником соціального розмежування і навіть стратифікації. З одного боку, ті хто у Пов’язці підозрілі для тих, хто її носити уникає чи не в змозі. З іншого, «масковані» звідусіль очікують на вірусну атаку. До того ж, кількість останніх постійно збільшується і вони поступово вважаються більш адекватною і «легітимнішою» частиною громадян. Можемо припустити, що згодом не носити Пов’язку стане проявом девіантности, маргінальности й соціального збочення. Ці констатації поки що поодиноких фактів не такі безневинні й абсурдні як може здатися на перший погляд, бо сама наявність цих фактів у соціумі посилює й атомізує його, перетворює на керований натовп, котрий, як відомо, більш сприятливий до навіювань з боку зацікавлених, тих, хто має право й ресурси вирішувати.
За моїми власними спостереженнями, принаймні у Донецькій області, на перші заклики вдягти Пов’язку (кінець жовтня – початок листопада) відреагувала незначна частина населення. Коли рахувати за кількістю пасажирів у автобусах, наприклад Донецька, то це, десь, три людини з 30, тобто десята частина населення. Ця дуже приблизна цифра дедалі зростатиме, адже ЗМІ продовжують мусувати цю тему, «креативно» її обсмоктуючи. Вони дозовано, наче отруту, підмішують щоразу до основної страви статистику про кількість жертв та випадків зараження, спричиняючи до усе нових рецидивів страху з боку громади. Це відбувається не тому, що ЗМІ уособлюють собою найтемніші сили зла, а через те, що вони так само працюють за принципами вірусології, вони ширяться, живлячись увагою до себе. Звідти маємо побічний ефект. Люди налякані, їхня уява тепер становить небезпеку для них самих, бо вона відтепер відкрита для безперешкодного проникнення будь-яких провокацій. Паніки поки що немає, але заклики до того, аби припинити паніку, акцентують увагу саме на паніці.
Страх разом із «креативною» міццю засобів масової інформації створює новий об’єкт «мікрофізики влади», новий дисциплінарний чинник управління й контролю, за народженням якого на нашому власному тілі ми всі зараз спостерігаємо.