Місто Долинська. Місто-привид чи просто провінційне містечко?

У центральній частині нашої держави, у Кіровоградській області знаходиться невеличке містечко під назвою Долинська. У мережі інтернет це місто часто охрещують депресивним напівзакинутим містом, де є навіть повністю нежилий район. Дехто пише, що це місто-привид, але я хочу усі ці міфи розвіяти. Нещодавно я побував у цьому місті. Я і поїхав туди подивитись на той відомий закинутий район, але був досить здивований: десь розчарований, а десь навіть дуже приємно вражений. Отже, по черзі.

Неподалік від міста у 80-і роки минулого століття будувався Новокриворізький гірничозбагачувальний комбінат залізних руд. Але трапилась перестройка, потім розпад СРСР і врешті решт цей майже повністю побудований гігант стоїть так і не попрацювавши за своє існування і дня, наразі потихеньку розбирається. Його можна побачити майже з будь-якого кінця міста. Звичайно для робітників цього великого підприємства будували житло. Було побудовано чимало дев’ятиповерхівок зі східної сторони міста. Але не усі їх встигли заселити. Де яку частину не заселили з тієї ж причини, що й не запустили підприємство. Але ж основну масу цих будинків було заселено і люди і зараз там живуть своїм життям.

Приїхав я у місто дуже рано, о 6-й ранку. Ще тільки на небі на сході появилось слабке просвітлення від перших сонячних променів. Майже годину мені довелось чекати відкриття хоча б якогось магазинчика, де можна було попити гарячої кави, бо вже осінь і вранці дуже холодно, навіть на траві був іній. Я у цей час трішки побродив біля залізничного вокзалу, куди я приїхав, обдивився. Перше, що одразу припало до очей, це чистота. Так, це центр міста, але я вже був багато де, і навіть у великих містах центр буває дуже брудний, особливо у нас, на сході країни, як би прикро це не звучало.  А тут, місто, за котре в інтернеті пишуть, що воно занедбане – і ідеальна чистота, паркова зона на бульварі охайна, кругом освітлено, є місця для відпочинку, але майже нікого. Коли не коли проскочить повз якась людина, котра з виду, спішить на роботу. Іноді неподалік по вулиці проїде авто або мотоцикл. Через 10-15 хвилин людей стало трішки більше, з’явилось багато велосипедистів. У таких містах це є норма, я сам живу в маленькому провінційному місті і у нас велосипед теж є одним з основних видів транспорту міста. Нарешті відчинився неподалік вокзалу магазинчик і я зміг трішки зігрітись і збадьоритись смачною кавою. Трішки поспілкувався з продавчинею, від неї я дізнався, що на цей час у місті проживає аж 32 тисячі мешканців. Якось для занедбаного міста це дуже багато, але вона навіть запевнила, що раніше було набагато більше і що зараз вулиці стали пусті. У неї я запитав, як пройти до закинутого кварталу, вона мені махнула рукою «туди прямо і нікуди не звертай, тут недалеченько». Звичайно я трішки неправильно зрозумів напрямок, після кави ще трішки покрутився, до поки сонце не піднялось достатньо і потім пішов вздовж залізниці на південь. Через мабуть кілометри півтора я почав підозрювати, що йду не туди. Коли я розглядав місцевість через супутник Google Earth, я не знайшов де це знаходиться, але за містом були декілька сіл, де були якісь схожі на багатоповерхівки будівлі. Я й подумав, що це мабуть вони і все ж йшов. Навіть на кінці міста, де виключно приватний сектор, я бачив сміття тільки у мішках біля будинків, котре чекало коли його заберуть на сміттєвоз, котрий з хвилини на хвилину повинен був проїхати вулицею. В решті, я прийшов на окраїну міста. Там не було ні душі. Далі я не знав куди краще йти, але побачив стежку у напрямку хащів і вирішив піти нею. Я пересік залізничну колію, перегін Долинська – Тимкове, далі знов пішов лісом. Перше враження – у лісі дуже чисто. Сміття нема, взагалі нема, навіть старого. Тільки листя і все. У нас на Донбасі майже у кожному населеному пункті лісосмуга – це страшна помийка. А тут… Це дійсно було дуже приємно.

Закрадались думки, а може ну його? У закинутих місцях можуть бути якісь маргінали і якщо цей район знаходиться віддалено від усього міста, то там або живуть безхатченки і інші маргінали, або об’єкт під охороною і я туди не потраплю. Але, я ж не для цього тратив свій час, частково гроші, щоб от так здатись. Якщо він дійсно десь на окраїні, то хоча б поруч походити, подивитись і тоді зі спокійною душею їхати додому. Через деякий час я вийшов на залізничний переїзд, з якого відкривався гарний вид на НКГЗК – той самий промисловий гігант, котрому не суджено було забезпечити роботою тисячі людей. Біля переїзду було маленьке село в одну вулицю. Я вирішив зайти до села і там поцікавитись у місцевих, кого першого зустріну, як дістатись до цих самих заброшок. Першим мені трапився водій хлібовозки. Він мені і сказав, що я пішов не туди зовсім. Він мені розповів як дістатись до тих будинків і що ніякого закинутого кварталу не існує, є просто декілька недобудованих та не зданих на заселення будівель. Він мене підвіз до переїзду у місті і далі він поїхав своїм шляхом, а я пішов через переїзд на схід, як він мені і підказав. Через приблизно кілометр я прийшов до лікарні. Вирішив там трішки роздивитись, може де є що цікаве. Забрів у тупік, де був пам’ятник першому долинському тракторові.

Потім повернувся на ту ж вулицю і пішов далі на схід. Перша заброшка, що мені трапилась – це здоровенний корпус лікарні, котрий так і не був зданий.

Лікарня уся працює, але оця будівля стоїть на території медмістечка повністю закинута. По видимому, того що є, повністю достатньо. Далі я вже бачив квартали багатоповерхівок і вони усі були повністю заселені і доглянуті.

Я пішов спочатку поблукати віддаленим кварталом панельок, потім вийшов на центральну вулицю і пішов вздовж багатоповерхівок. Людей було там дуже багато, як і у будь-якому місті у спальних кварталах. Кругом чистота. Газони чистісінькі, не було навіть собачого лайна, котрого повно на газонах у Києві – нашій столиці. А вигулювальників собак я бачив багато. У місті повно дітей, люди живуть, атмосфери якоїсь занедбаності немає взагалі. Знаєте, є у нас такі міста на Донбасі, у котре приїжджаєш і відчуваєш якийсь депресивний стан. І я навіть не можу сказати, що в нас мало таких міст, таких міст більшість. Але цього не відчувалось в Долинській. Місто і виглядало, і мало атмосферу живого. Було дуже приємно там знаходитись.

Вже наприкінці усіх цих будівель я все ж побачив першу заброшку. Вона мало чим виділялась серед інших, але у неї усе ж був якийсь сумний вигляд. Усі вікна майже цілі, але в ній не спостерігались нотки життя. Я підійшов ближче – так, ось перший будинок.

Але поряд дитячі майданчики, магазини. Ходять люди, кричать, сміючись, діти. Далі у кварталі я ще побачив декілька таких «мертвих» дев’ятинок.

Я зайшов у двір однієї такої дев’ятини. Там, з трьох сторін коробом стояли три заброшки.

З вікон доносились крики птахів. Вночі мабуть це атмосферно, але я був там уже близько до півдня. У дворі повністю охайний спортивний майданчик, де двоє хлопців займались спортом. Біля під’їздів навіть були лавочки, біля котрих можна було присісти і посидіти, під’їзди усі зачинені, перші два поверхи забиті або фанерою, або листами металу. На балконах і у деяких розбитих шибках, котрих одиниці, поселились птахи, у більшості голуби. Будинки виглядають так, наче б то ось зараз, відчиняй під’їзди і запускай туди нових мешканців, трішки привівши їх у косметично охайний стан. Трішки вище, теж серед таких заброшок знаходиться супермаркет «Varus». Дуже це символічно виглядає: навколо покинуті будинки, по центру стоїть супермаркет, біля якого ходить купа людей. Через дорогу від супермаркету стоїть дві недобудовані дев’ятини.

Так, вони вже без вікон і дверей, навколо оточені сітковим забором, а під’їзди закладені цеглою. Між ними також була якась споруда, схожа на якусь адміністративну будівлю, але зрозуміти що то не представляло можливості. Далі я пішов униз по вулиці. До речі, це була та сама вулиця, по котрій я блукав вранці, чекаючи відчинення магазину, де можна кави попити. Після останнього закинутого будинку я зайшов у двір і теж на очі потрапила контрастна картина: у дворі великий дитячий майданчик, на котрому гралась купа дітей. За закинутим будинком стояв повністю жилий такий самий будинок. Діти мабуть живуть саме у ньому. Поруч був ларьок з їжею, де я купив собі перекусити і присів відпочити біля одного з під’їздів жилої дев’ятиповерхівки. Після невеличкого відпочинку я пішов далі по вулиці у сторону вокзалу. По дорозі завернув ще до одного кварталу, де стояло декілька багатоповерхівок.

І тільки наблизившись до останньої, я зрозумів, що вона також не жила. З далеку цього зрозуміти було не можна, тому що виглядала вона повністю нормально. З близьку було видно, що вікна без штор, немає жодної різниці між вікнами, не було нічого у вікнах, просто нічого. Але усі вікна цілі, навкруги чистота. Я подумав був зайти у двір подивитись, але перед в’їздом у двір стояв шлагбаум з будкою охоронця і табличка «Стороннім вхід заборонено». Звичайно я розвернувся та пішов далі.

Вже на вокзалі я вирішив відпочити, до поки чекатиму автобус, бо потяг буде дуже пізно і мені він не зручний. Я вирішив посидіти цивілізовано у якійсь кафешці, попити пива. Але покрутившись приблизно 10-15 хвилин по місцевості я зрозумів, що нічого такого тут нема. На вокзалі генделик зачинено і, судячи з зовнішнього вигляду, вже дуже давно. Потім, я прикинув у голові, а мені ж за увесь час знаходження у місті не зустрівся жоден маргінал. У нас на Донбасі такого просто бути не може, хоча б якогось безхатченка на помийці або алкаша, котрому вранці дуже погано, обов’язково зустрінеш, а тут, я нікого такого не бачив. І я от зараз не бачив жодного питійного закладу. Спросив у продавця велозапчастин, біла автостанції, де є найближче кафе. Він мені вказав, що це не так вже й близько і воно не дешеве. Я пішов за його вказівкою, через 5 хвилин хотьби, звернувши на іншу вулицю, я усе ж знайшов кафе. Так, ціни там космічні. Бокал пива там коштує аж 28 гривень.

Отже, місто Долинська охрещено занедбаним містом дуже даремно. Я за своє життя бачив і більш занедбані міста. Це місто навіть не депресивне. Це маленьке провінційне місто з дуже гарною природою навколо, чемними і простими людьми, чистісінькими вуличками, у котрому дуже приємно знаходитись і, мабуть, жити. Те, що є будинки, котрі так ніхто і не заселив – то це пережитки дуже давніх часів, котрі пережила наша велика і прекрасна країна – Україна. Таких міст, котрих кинула доля через розвал СРСР у нашій країні дуже багато і з них дуже багато саме й виглядять і депресивними, і занедбаними. Але не Долинська. Місто живе й квітне. Хоча й роботи там майже немає, основні містообразуючі підприємства тих місць – це аграрії. У місті Долинська два працюючих елеватори, поруч багато фермерських угідь. До величезного промислового міста Кривий Ріг година їзди на автобусі. А те, що так і не було запущено НКГЗК, то може воно й на краще. Хоча, так, я погоджусь, що це усе ж робочі місця і доходи до бюджету міста, але було б воно таким гарним, працював би там НКГЗК? Мабуть ні. Долинська перетворилось би до міста з промисловим гігантом і цієї атмосфери мабуть би не було. Хоча, і у промислових містах є своя краса, є свій шарм. Це вже кожному своє. Я, наприклад, люблю маленькі провінційні міста, на кшталт тієї ж Долинської, моєї рідної Попасної або, ну в приклад, того ж Нікополя, де я був три роки тому.